Вірші класиків - українська та світова поезія

Когда-сь ся пращала,
То-сь так ми казала:
«Мій милий, як сонце спічне
І взійдуть звіздочки,
Позвідай зірочки,
Чом личко блідніє моє.

Вона ти розв’яже,
Вона тобі

І передше сльози плили,
І передше ллялась кров,
І передше стоси тліли,
А на стоси йшла любов.

І передше лють стинала
В лід грудей гарячий стон,
І передше тернь

«Ей мати, мати, не пести так сина!
Бідна на світі пещена дитина.
Бо світ не батько, а судьба не ненька,
Не здержить бурі билина м’ягенька», –
Казали люди, говорили

По горах ходила,
Дитятко носила,
Дитятко – ягідку дрібную,
І цвітки збирала,
І в пучки в’язала,
І клала му в ручку малую.

«Цить, ах цить, дитятко!
Поверне наш

Ужас на Русі при зближенії монголов в л[іті] 1224

«Ой зле, сусіде! Горе нам, горе!
Сонце за три дні в кровавім морі
Бродить з полудня, а в дворцу луни
Слідно віддавна

На славнім Поділлю,
Там де хліб по кіллю,
Десь недалеко Чорткова,
Жив кметик заможний,
Статечний, побожний,
Софронь Крутиголова.

Були в нього статки
І всякі

Щасливий край,
Де обичай
Во трудах шукати слави;
Там вічна яр
І божий дар,
За голод нема обави.

І нива там
І купця крам
Золота родят доволі:
І

Гей, Славо, Славо, лебедице біла!
Скажи нам казку за ону пору,
Коли тя мати на світ ізронила
Таку нам милу, таку нам любу –
Скажи нам казку: чому-сь така красна,
Як сред

Чи в Бескидах хмароломи,
Чи пороги крають громи,
Чи потрясся небозвід?
Ні в Бескидах хмароломи,
Ні пороги крають громи,
Олег двигнув Русь в похід.

Новгородці,

Над річкою над Опором
Долина зацвіла,
Біля річки на долині
Самотня могила.

Над могилов Бескид гордий
Недвижимо чає
І, мов дитя, раменами
Курган обнимає.

А

Грайте ж бо, криваві струни
Моєї бандури,
Розбивайте чорні хмари
І тюремні мури.
Може хто і вас почує,
Ваш протест і гнів
І заплаче, заридає
Сльозами

У Сиготі, на болоті
у водиці, як у злоті,
Купалися качурики, купали…
Вони пера погубили —
Чужі коні воду пили…
А ті гори над Сиготом
Сумно позирали.

У Сиготі, на

Цвіла краса, маїлись рожі,
Вони для мене висхли всі,
В мойому серцю ножі.

Розібю груди: сиру глину,
Душа там бідна марно бєсь
А серце в скелю кину.

(Присв. чеському народу)

Хай заваляться кляті мури,
Обприскані мозком рабів,
Бо клич століття затрубів:
Най щезнуть пута і тортури.

Витаєм вас святі прапори!

Ударив з неба грім огнем,
Невільним стало ясно:
Нам без царя жить, без тюрем,
На волі в згоді, красно.

Недоле клята схаменись!
Ми в тобі й нині гинем,
Кайдани з рук нам

Люблю тебе мій рідний краю,
Верховино, ти моя,
З тобою плачу і ридаю,
Душею, серцем гину я.

Колись бувало й ми думали,
Що воля всміхнеться й нам,
Ніколи ми її не знали,

Як у тебе сумно, мій ти рідний краю,
Літо вже минуло, пташка не співає,
А я ходжу, броджу по сумному гаю,
Аби хто не бачив, як серце ридає.

Летить чорний ворон, по-під тебе

В ночі по скелях блука душа моя,
На кровавих крилах,
Всі Карпати облетіла,
Облетіла, й розпитала
Батьків у могилах.

Одних за волю повісили кати,
Щоб орли

Великий твір ми будували
І кров давали з наших жил,
Фундамент йому мурували,
Й самі лігали до могил.

Думали, що його каміння
Ніяка сила не звалить,
Щоби тих славних,

Дві сотні баґнетів в долині стояло,
Всі хлопці, як дуби, готові на бій,
Чекали, щоб сонце за гори запало,
Щоб город здобути країні своїй.

Плювали гармати Волохам у