Вірші класиків - українська та світова поезія

Ото дитинка! Як день божий красна,
Як лебідь біла, як зірничка ясна;
В синім єй очку небо вечеріє,
В рум’янім личку цвітка паленіє,
На чолі гладкім ум ся розвиває,
В серцю

Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам’ять

Кому язик свій, своя земля мила.
Тот жалям нашим не подивує.

Три яри-м глядав, ожидав три яри,
Чи яка цвітка

Перемишляни, Володаря діти!
Краснії щепи винниці Івана!
Для вас збирає золотії квіти
Мати Галича, столиця Романа.
На вас глядіють Трембовлі розломи,
Земля Василька, героя

Господи боже! Що жебрак має
На тій широкій, багатій землиці?
Ні му весноньки надія світає,
Ні колос літом в золотій пшениці;
Ні ему свята, ні єму неділі,
Ні великодня, ні

Від керниць Сяну до берегів Дону,
На землі красній, багатій, широкій,
Де Дністр, красуясь з Даниїла трону,
Тихо, велично снує нурт глибокий,
Де сині води Дніпра-Славутицi
Честь

«Нащо ти ся, доню, твориш
Та на Івасенька?
Та ж він тебе з-тяжка возьме,
Бо-сь му ще маленька». –

«За взріст ви ся не журіте,
Золота мамейко,
Таже я ж му сього

Земле нещасна! Де суть твої діти?
Чи джума стяла? Чи їх лють пожерла?
Чи страшна повідь край моря заверла?..
Де сини твої? Де суть твої цвіти?

Летів орел з чужиноньки
Та й

«А що тото, моя доню, що тото,
Що ти личко червоноє ось тото?» –
«Любого-м ся, – чи ж не сором? – встидала,
Зобачив мя, що-м прядучи дрімала –
Тому ж тото, моя мамо, тому то».

Заполонілось небо довкола…
Чи то Великдень сияє?
Ні, то цар милий з свого престола
Кайдани з Русі знімає.

Кайдани знімат, окови крише,
Вложені давно судьбою,
І дає листи,

Витай, дівице, витай, сонця доню,
На мрачнім нашім сльозавім підсонню!
Тебе бог вислав в оній добі щасній,
Як старий Ной в радості прекрасній
Наново землю поцілував мило,
Бо ся

Цить, цить, думко! вітрець віє
Десь з запада, з-над Дунай,
Що аж душа веселіє,
Як літісь в день третій мая.

А вітер тот хмари гонить,
Чисте небо відслоняє;
Ще лиш хвильку,

Гей, браття опришки! Долийте горівки,
До ватри прикиньте ще дров;
Настрійте ми горло голоском сопівки,
А я вам співати готов.

Безпечні-смо, доки земля єсть зелена
І листям

Були часи, де син Галича,
Мов блідолиця тоска дівича,
По розвалинах отців могил
За тіньми прошлих днів ходив,
І з поникнутов в землю головою,
З мутнов сльозою в ясній

Спущено трупа, згашено походні,
Запечатано ворота безодні,
Відотхнув гробар, пійшли домів милі,
Оден лиш старець остав у могили.
І все замовкло, молитви і зойки,
На гробах сіла

Сльоза на гробі Михайла барона Гарасевича

На галичім небі
Нова зоря згасла

Не дивуйся, чужинонько,
Що ми плачем на весні:
З веснов верне всяк цвітонько,
Лиш

Сумно, марно по долині,
Почорніли білі цвіти,
Пожовк лист на деревині,
Птах полетів в інші світи.

Од запада сиві хмари
Цілу землю заливають,
Чагарами нічні мари
З

«Не ходи, сину, на глибоку, воду,
Купайся, сину, у мілкому, броду;
Глибокі води – то згубна принада;
Там смерті зіва, там нечайна зрада», –
Просила мати, благала рідная, –
А

Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри вод, плине ту час,
Свобідно, шумно, весело.

З верха наверх, а з бору в бір
З легкою в серці, думкою,
В чересі

1
Галилей море свій хребет згинає,
Там син Маріїн берегом іде,
Рибарів простих к собі прикликає
І сіть небесну в руки подає.
За Первозваним і Петром в покорі
Молодець

1
При тихій розмові
З преділ Вифлеєма
Йшли старці Христові
До Єрусалима.

Надходять до міста
І стрічають мари,
На марах невіста,
Біля ней гробарі.

При марах,