Вірші класиків - українська та світова поезія

Так як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам’яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нетерпною вагою?
Як маєм крем направити з тобою,
Коли щодня погроза і

Секвестратор їде в село за податками…

Весна цвіте в усій красі своїй,
Вже одгриміли Зевсові перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленів сподіваний

В сірій імлі попідземній, понад потоком Летейським,
В травах без запаху стрів я молодий асфодел.

«Бідна рослино! Чому з усіх непривітаних сонцем
Ти найдорожча мені? Що ти і як

Щасливий, хто не знає пізніх літ,
Хто тішиться прозовими рядками,
Де “Книга Рут” і “Пісня над піснями”,
І дотепу гризький, колючий дріт.

Біда, хто тратить сон і апетит,
Кому

Зачотів, лекцій, дум і хвилювань
Позаду залишились довгі смуги,
Коли їм тьмою крились виднокруги
І товариство їх топило в твань.

Щасливий час! Десь на вітрилах знань
Помчать

Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.

Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і

Такі доречні, добрі таємниці!
Огонь плавцям, недужому — хінін,
Піратам — вибух справедливих мін
І куля пневматичної рушниці.

Під дахом гранітової світлиці
П’ять колоністів

Теккерей

Ріс як нешлюбний син. Веселий єзуїт
Защеплював йому старопрестольну віру —
То молитовник клав у руки, то рапіру,
Щоб з нього був папіст і добрий

С.Лагерлеф

І
Скрипаль і крамар із метких селян
Купив маєток, озеро і рудні,
І білий дім в околиці безлюдній
На острові зарослім — Мункгюттан.

Минули роки.

Марк Твен

Безвусі бороди, штани картаті,
Глибока, бистра і мутна ріка
І лоцманів фантазія легка
Про чудеса на кожнім “перекаті”.

А байки, байки! Як у нашім

І
По чорних днях, прожитих у чаду
І сповнених труда і неспокою,
Враз яблуком запахне над горою
І усміхнеться власне Параду.

Прославмо ж вечора легку ходу
Над метушнею

Капітан Катль говорить:
То має бути вікопомна ера:
Твій Вальтер ущасливить нас обох —
Нехай тоді, покинувши свій льох,
На світ виходить ця стара мадера.

О дядю Соль! То все

(Квітень)

Люблю я й досі присмерки прозорі
Квітневих вечорів, і чорну сіть
Вишневих, яблуневих верховіть,
І по калюжах різнотонні зорі.

Як повійнуло свіжістю

(Спогад)

Був серпень, ніч; розбитий Фаетон
Жалібно поринав у вогкість яру;
Цвіли над обрієм огні Стожару,
І лівим боком сходив Оріон.

Ось журавля скрипучий довгий

Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш
Над сірими і ржавими ярами —
Ми їх пили маленькими ковтками,
Бо знали ми: півмісяць буде наш.

З далеких гін, де море і Сиваш,
Вітри

З білявих хмар, із шовкових запон
Дивився місяць на стерню і поле;
Низами мла стелила довгі поли
І сяяв церкви вирізний картон.

Степ розповзавсь без міри й перепон,
Над ним

Видно шляхи полтавськії
І славну Полтаву

Я бачу їх. Заломами поволі
Вони сповзаються, за шляхом шлях,
В розлогих і закурених полях
Там, де стрункі шикуються

Мужик із Мануї, повільний і смаглявий,
З дитинства ніжного колисаний селом,
Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом,
І знявся до вершин нечуваної слави,

Бо крізь огонь і дим

Гуллівер фантазує: “Ви? Збагнути
Чи можете у тямку взяти ви,
Що горя мав я вище голови
Не в Бробдінгнегу, не в садах Лапути, —

В південних карлів, долею забутий,
Шептав я

Б. Якубському

В столиці світовій, на торжищі ідей,
В музеях, портиках і в затінку алей
Олександрійських муз нащадки і послідки,
Вони роїлися, поети і піїтки,
Ловили