Вірші класиків - українська та світова поезія

М. Рильському

Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.
Хай кволі старчуки розводять мляві

…Вновь я посетил тот уголок земли…

А.Пушкин

Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край

Спочинку кращого немає та й не треба!
Високий літній день підвівся в ясне небо
І вовну білих хмар тримає при землі.
Папір пожолобивсь на довгому столі,
На сонці жовтому, і сам

У синій синяві рогаликом округлим
Став жовтий молодик, і ніч обводить углем
Понад дорогою самотній кипарис.
Авунди вогкий яр ожиною заріс,
І зносить над струмком тополь верхи

В погожі ночі, в запахущім травні,
Як цвіт буяє і ростуть жита,
Вона стоїть, пречиста і свята,
Як в оні дні Сатурнові днедавні.

І бачиться: гаї і тихі плавні
Спогадують ті

Високо гребінь свій підносить Ета
По-над зелені килими долин
Кентавр творить — і сім очеретин
І тонкий звук виказують поета.

І спів його, мов тиховода Лета…
Його побожно

…Ніжна Навсикая,
Струнка дочка Феацького царя

Феацький квіте, серце Навсикає,
Як промінь злотний на піску морськім.
Перед тобою — вбогий пілігрім
І море пурпурове і

Високий, рівний степ. Зелений ряд могил.
І мрійна далечінь, що млою синіх крил
Чарує і зове до еллінських колоній.
Ген-ген на обрії сильвети темних коней,
Намети і вози, і Скити

В п’яти немудрих дів євангельської притчі
Взяла ти посох свій і свій мандрівний світоч.
Весела і струнка, в вінку живих надій,
Ступила ти на шлях на зловорожий свій.
Ти ждала

Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій
Снагою дивною без котвиці й весла.
Ми їхали вперед, і хвиля нас несла
До ніжних лотосів і сніжнобілих лілій.

І квітів тих було без

Негоже нам, о Левконоє, знати
Яку нам суджено в життю наземнім путь;
Халдейських віщунів не будем ми шукати:
Халдейських чисел нам, мій друже, не збагнуть.

Чи добре житимем, чи

“Є світлі розуми, є душі осяйні,
Мов ранок молодий, мов заграва багряна.
Луна їх голосів — проречиста осанна
Серед буденних справ і злої метушні.

Що згуби-вічності отвори

Я знаю: ми — тугі бібліофаги,
І мудрість наша — шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.

Ніхто не скаже нам: “Жерці і маги!
Ви творите

Як ніжна праосінь ти йдеш моїми снами;
Мов китиці калин рожевієш устами,
Очима темними, мов вереснева ніч,
Округлістю тьм’яних, алебастрових пліч
Ти невідступно скрізь з моїми

Сагою дивною, без демена й весла,
Ми пропливали вдвох, — я й чарівник Вергілій.
Як бронза він різьбивсь — і до далеких лілій
Ріка незнана нас, гойдаючи, несла.

Латаття там

Жозе-Марі Ередіа

М.Валерій Марціал, кн.І, епігр. 117

Луперк ще здалека кричить: “Поете мій,
Твій збірник епіграм — то ж золота латина;
Для мене він, божусь, є насолод

Дощик, дощик голубий.
Колосків не оббий
Зливами-приливами,
Хмарами-огнивами.
Птицями-зірницями,
В небі блискавицями!
Ти спадай на межу.
Я тобі таке скажу:
— Понад

Друже сердечний, красненький соколе!
Ти соловієм з руського серденька,
Як о дитині любящая ненька,
О руськім щастю плачеш і недолі.

Ти гаї наші, ріки, гори, доли
Будиш з

Дитино красна, голубко тихенька,
Котору мати в нещасній годині
На світ родила, промов що-сь, живенька,
Промов до світа і к милій родині!

Глянь оченьками на твої

Гей, ген, милий боже!
Де ся наші літа діли, літа молоденькі:
Як-мо разом долинами
Над дністровими водами,
Як соколоньки літали сивенькі!
Гей, літа молоденькі!..

Гей,