Вірші класиків - українська та світова поезія

Ще прийде він, не архітект — поет,
Старих будівників твердий нащадок,
У білий мармур сходів і площадок
Оздобить кожний прияр і бескет,

Зламає будівельний

I
Ні, не бундючний, ситий гетьманат,
Не багатир — полковник череватий,—
ЇЇ поставив очі чарувати
Смиренний рясофорний меценат.

Намігся він, замість жебрацьких лат,
Убрати

Емаль Дніпра, сліпучо-синій сплав.
Газон алей і голе жовтоглиння,
І в поводі прозорого каміння
Зелені луки — як розлогий став.

Ніколи так жадібно не вбирав
Я красоти

Могутніх ферм мереживо прозоре,
Залізний ляск і двоколійна путь
В широкий світ непереможно звуть,
Де йде життя і довгу ниву оре.

Де Болдині дрімали тихі гори,
Де плавав

Хоч як звели тебе гермокопіди
І несмак архітекторів-нездар,
І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий

І недаремно вихваляють гіди
Красу твою, твій

Ніхто твоїх не заперечить прав.
Так, перший світ осяв твої висоти,
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський

Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червллних наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче

Одіссея, IV, 1-304

I
На землю впала ніч, потемніли дороги,
У цоканні підков мчить Одіссеїв син.
Півсвіту вже за ним… Сіріє мла долин,
Мигтять огні — і сплять Тайгетові

Одіссея, Х, 80-134

“Тут, царю, дикий край неситих лестригонів
Та струджених рабів, що вівці стережуть.
Як привела тебе твоя заклята путь
В ці селища смутні недолі та

О.Бургардтові

Одіссея, 1, 44-61

Щасливо, корабелю темнобокий!
Безпечно плинь під теплий небосхил —
До Швабських гір, до голубих Антіл,
В Кабул чи в землі запашної

Одіссея, IХ, 82-104

З-під Трої і кривавого туману,
Від чорних днів ненатлої війни
Цар Одіссей пригнав свої човни
На сонні плеса тихого лиману.

І там громадку нашу, горем

Л.А.Куриловій

Бриніть і лийтеся, джерела ніжні Качі,
Дзвеніть каскадами співучого срібла
З-під скелі сірої, що мохом поросла,—
На села, у сади, між вапняки

М.О.Драй-Хмарі

Трубадури, як Максим Рильський…

На скелі, де ламають діорит,
За темною грядою Аю-Дага
Розташувала давня грецька сага
Храм Артеміди, перший

Блаженні дні і ночі на селі,
Землі Волинської родюче лоно
І дух полів, і голоси з балкона,
І крекіт жаб на вітровім крилі.

А в плесі тихім, мов на синім шклі
Вже позначились

I
Біжить шоссе. Прозорим фіолетом
Закам’янілі хвилі дальніх гір
Укрили паділ, де шумить Салгір
І спить село з похилим мінаретом.

Черешні над камінним парапетом,
У білій

Благообразный Іосіфъ…

“Благообразний муж з Аримафеї”,
Шановний радник, учень потайний,
Господню плоть повив у пелени
І до гробниці положив своєї.

І от під чорне

И абіе пътель возгласи.

Огні і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
Синедріон і кесарь, і претор.

Це долі нашої

Коли ж то, Господи, мине нас цяя чаша?
Ця старосвітчина, цей повітовий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша?

От Петька Стах, містечковий сіряк,
От

Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора:
Безмовний Пнікс, безлюдна Агора
І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара
Ще озивався сміх

Книжок дитячих неубутні чари,
Безсмертних вигадок легкі дива,
Яка це знову смуга життьова
Виносить ваші голосні фанфари?

Та де вони, ті темні дортуари,
Алея, сад і лава