Вірші класиків - українська та світова поезія

Ішов додому, цукор ніс пайковий
І думав про гіркий щоденний труд…
Разком огнів світився Голлівуд
У чарах новорічної обнови.

Скрізь шаруділо: радий і святковий,
Настріть

Весною віє запашна кімната,
Дзвенить розмова і парує чай.
Віддайся їм і в серце не пускай
Щемливих забобонів Полікрата.

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане

Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали мені, старому,
Вдягали в ддовгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад.

Я зір будив — обводив кругогляд
І відчував крізь

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори,

Все те — тріумф усталеного ладу:
Всякдень стрівати на річнім кругу
Безвладну руку, зачіску тугу
І господиню втомлену, нераду.

Так невідхильно повів листопаду
До нас

Poor Yorick! У ласкавий листопад
В широкім шумнім вітровім пориві
Побачить очі тоскні та гнівливі,
Немовби вістря невідбійних шпад.

І слів марудних, і нудних тирад
В собі

— Дарма твій гнів, дарма твої докори,
Пуста твоя убога pruderie,
Бо бачу світло тої я зорі,
Що кажеш ти , о мудрий гострозоре!

Як ти, люблю я фільтри і затвори,
Ці шнуром

І
Ріка в зелених плавнях, жвавий порт,
Герби і судна всіх держав і націй;
Ведуть угору нас ряди акацій,
Нудний, звичайний степовий ескорт.

Ось біле місто нас взяло на

Цей сон на яві ніби бачив я:
Нараз потухли шуми пароплавні,
Лиш очерет, та ясновербні плавні,
Та многовода дужа течія.

Країно див загублена моя,
Я знав тебе у дні щасливі,

Я слухаю: “Єдиний він, баштан —
Ще зброя нам на голод і на злидні.
День ясний там і вечори погідні,
Та вранці роси, холод і туман”.

Я думаю: крізь степовий бур’ян,
Крізь

Ти надто любиш спів дзвінкоголосий
Минулих днів і показних епох,
Слід половецький, що давно заглох,
Книжок старинних пертлілі стоси.

Невже тобі байдужі наші троси
І неших

“Сонця виходять із своїх орбіт,
Щоб нас огріти у благій гостині!” —
Так промовляли Другій Катерині
Облесні проповідник і піїт.

Та посміхався царський фаворит,
Галеру ведучи

Варуфорос? Геландрі? Змеженілий,
Липневі води котить Вулніпраг.
А князь стоїть, невитертий варяг —
Веде свої на північ моноксили.

Та сам полинув би що тільки сили
Під

Дніпро заскливсь. По горах тепла тінь;
Ритмічно допотопні б’ють колеса.
“Звернись лицем до низового плеса
І хоч в думках зазивний поклик кинь.

Хай припливуть, за куренем

Полярна ніч і волохатий сполох
Над безвістю засніжених долин.
Як терпне серце! Скільки літ один
Німує він у нетрях захололих!

Він згадує: між друзів ясночолих
Кипить розмова;

Жив чоловік на цих зелених горах,
На звозах кращого із давніх міст,
Писав і мислив, мав химерний хист
Його столітній оживляти порох.

Чому ж у масових письменських

Носити в серці Ермітаж і Тена
І звістувати світло хуторам;
Знаходити дива мистецтва там,
Де походила вже рука невчена;

І в час, як валка земляків численна
Знай сунулась

Чи ж так синів цей степовий простір,
Коли тут край вікна, в дідівській хаті
Сидів старий у шовковім халаті
І в далину глядів з округлих гір?

Багато відмінилося з тих пір,
Як

Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов…
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі — мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з

Меткий, прудкий і на пригоди ласий,
Ще юнаком він кинув батьків двір
І в світ поплив, у неоглядний вир,
Забувши бурсу і марудні класи.

Блукав, співав на розмаїті