Вірші класиків - українська та світова поезія

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,
Поодаль від розмов, людей,

Півкола, прямокутники, квадрати;
будинки із бетону, криці й скла;
скрізь радіомузика, автомати,
і над усім — звитяжний знак числа.

Кругом сади. На їхні пишні шати
спадає

І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення;
Я зорі сестрами нарік,
А місяць — побратим у мене.

І всяку душу я живу
нарік, надхенний, по вподобі, —
а сам на

Я думав, їй самого тіла досить:
блискучих образів із сонця й скла,
і дзвону слів, чудних, незнаних досі,
і ритмів темних, як любовна мла.

Важка дрохва, вона аж

Горять священні орифлями
революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлями,
і сонце в грудях і над нами,
і сонцем заквітчались сни.
Горять священні

Немов оті курки старі,
що тупо долі ждуть лихої,
стоять халупки на горі
в фаталістичному спокої.

Солома й глина — от і все,
чим заліпили трухлу сошку,
а вітер стінами

Із циклу “Молода весна”

Одцвітають півонії! Кров’ю
Забагрилась навколо земля, —
То владичиця-смерть над любов’ю,
Над красою тріумф свій справля.

Переможная, спис

Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля…

Як в темряві усе завмерло!
Хруский на серці стигне лід,
і з неба

Жозе-Марі Ередіа

Безріччя хаосу і довгий ряд віків
Вулкан метав огнем на цю гірську терасу
І понад сніжними верхами Чімборасо
Кривавим простором у небі

Жозе-Марі Ередіа

Зоря страшного дня поймає верховини;
Все прокидається; в розбурханій ріці
На водопої вже нумідські верхівці,
І поклик сурмачів зловісним зойком

Жозе-Марі Ередіа

Хуан Понс де Леон, піддавшись сатані,
Знеможений, старий і від наук похилий,
Як кучері йому посохли й побіліли,
По води юності подався

ІІІ

П.Є.Горянському

Минають дні, і роки, і події;
Росте, і множиться, і мре зело.
Що сіялось, те нині зеленіє,
А що цвіло, те нині одцвіло.
Отак і наше

О! Нас давно не видно на кону.
Закохані у тишину робітні,
Ми стали скромні, стали непомітні,
Скупі на жест і мову запальну.

Але не кидаймо свого “клену!”
Тим давнім дням

А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?

Тут теплий Олексій іще іскриться зрана,
Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок,
І струмні талих вод до торф’яних річок

Франческо Петрарка

CCLXXIX

Чи скиглення в гаях зачується пташине,
Чи в літнім вітерці зашепчуть дерева,
Чи лепетливих вод гармонія жива
Сюди до берега зеленого

Жоакен дю Белле

І
Мов Берецінтія, у повозі святім,
Мурами вінчана, оточена юрбою
Богів, дітей своїх — і ти була такою,
Державо із держав у розцвіті своїм!

Чи

Жоакен дю Белле

Блажен, хто, звідавши всі племена земні,
Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,
Укритий славою чи досвідом багатий,
Вертає в отчину — дожить останні

П’єр Ронсар

І
Покинь неволі дім і землю фараона,
Ходім, де серед скель синіє Іордан,
Покинь для мене двір, облудну фальш рум’ян,
Свій спів сирен, своїх Цірцей

Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.

Він народивсь

Різдвяна тиша повагом зійшла
На місто пообіднє присмеркове.
На білий іній, на вбрання святкове
Заноситься рідка холодна мла.

Мов більма з помережаного скла,
Вітрини дивляться