Вірші класиків - українська та світова поезія

* Покаянія отверзи – Покаяння відкрий (старосл.)

I
Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих – таємно-тихий світ;

Поклони до землі
І словеса святії,

Ще скарб віків не весь прожито,
Ще видно кін колишніх дій,
І тавро днів твоїх не змито
В останках «каменю і мрій».
Хай на нових твоїх оселях
Краса – без рідної канви,
Хай

Електра.
Бронза.
Мармур.
Ряд
Блискучих, пишних колонад.
І з тисяч поглядів — один,
Туди, де він.
І волю всіх взяла одна —
Його струна.
Зникає кін… Тремтять

…Я знаю шлях. Між рідними шляхами
Іде він сам собі, між іншими — один,
Увитий тернієм, уставлений хрестами,
Не кожного із нас до себе кличе він.

Над ним опівночі — не наші сяють

І знов, і знов весна… і знов вечірні квіти
В півночі з зорями тихенько гомонять,
І знову явори в долині шелестять,
Росою першою повиті.

І голос літ моїх я чую над собою,
І в

І рідний гай, і рідний лан,
І за дібровою майдан,
І хвилі нив, і сонний колос,
І понад лугом пісні голос —
І надо всім — таємний жаль
Степів німих німая даль…

Забуду

Благословляю кожен раз
Вечірній тихий, ясний час,

Зорі вечірньої привіт
Над пишним лоном пишних віт,

Небес вечірній омофор,
Струн серця тихий перебор,

І жду, щоб

Надгірна ніч. Холодні роси.
Безмовні привиди — колоси.
Сайгак над прірвою кричить…
Моє багаття миготить,
Моє багаття догора —
Глуха північная пора.
Дзвенить ноктюрном

(Сюжет симфонії)

З пітьми віків зринає час:
Завіса вперше піднялась.
І, повний весь пустих арен,
Стоїть здивований терен.

Гримить між гір могутній спад,
І в

Ніхто не спав…
І ми не спали,
Але була така пітьма —
Свої своїх не пізнавали…
А півня й першого нема.
І вдарив грім з землі й з небес,
І стрепенувся охрест весь.
Буря

Повій, вітре-вітросеньку,
Там, де тужить мила,
Нехай несуть там пісеньку
Твої легкі крила.

Повій, вітре, в єй городець,
Де вінці сплітає,
Неси вісті, що молодець
Щире

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,
Затужила дівчинонька, серцем затужила.
Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,
Бо із війни за три роки не вертає милий.
На

Місяченько круглоколий закрився хмарою;
Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?
Ой лісами, берегами білі сніги спали,
Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.
Вихор дикий,

Що ся степом за димове густо закурили?
Чи то мрачка осідає, стеляться тумани? —
Не мрачка то осідає, не туман лягає,
Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.
А в неділю на

(Строєм народної пісні)

Ой у чистім полі да близько дороги,
Там стоїть наметець великий, шовковий,
А у тім наметці стоїть стіл тисовий
Да гетьман Хмельницький сидить

Не згасайте, ясні зори,
Не вій, вітре, зниз Дністра,
Не темнійте, красні звори,
Днесь, Галиче, честь твоя!
Бо хто русин — підлітайте
Соколами на врага!
Жваво в танець,

Споминайте, браття милі,
Славнії часи старі!…
Ніби Прута бистрі хвилі,
Плили руські лицарі.

Блискали шеломи в сонці,
Червонилися щити, —
Славні Русі оборонці
Йшли на

Вилітала голубонька
Із гаю густого;
Сумувала, нарікала
На свого милого.

Не нарікай, не журися,
Голубонько біла,
Що з тобою лиха доля
Його розлучила.

Не