Вірші класиків - українська та світова поезія

І. І. Срезневському при од’їзді його на чужину

Хай милосердий
Біг та святая
Діва Марія
Тебе боронять!
Майськеє поле,
Квітки червоні —
Шлях буде твій;

З “Єврейських мелодій” Байрона

Над Йорданом арабські верблюди пасуться,
На Сіоні невірні молитви несуться,
Там ваалові люди на коліна пригнули,
Там… там – Боже наш

З “Єврейських мелодій” Байрона

Над всіх дівчат гарніш, миліш
Моя ́израїльська дівчина,
З богоубійників род́а
Всіма забутая дитина!

Коли зійдусь з тобою я
І

З “Єврейських мелодій” Байрона

Гірше лиха Седекії,
Гірше, ніж Содому,
Сталось граду Давидову
І господню дому.

Галас, сурми, стон побитих,
Брязкотня мечами,

Слухайте, люди старі й молодії, про валки й турнії!
Був в нас за Лабою князь: і багатий, і славний, і добрий.
Мав він дочку-одиначку, милу йому і всім людям.
О, та й хороша була вона!

З “Єврейських мелодій” Байрона

Ассірійці прийшли, як вовки навмання;
Все їх військо у пурпурі й золоті ся;
Їх списи, мов на озері зорі, блистіли
У той час, як тихі

Всяк час стоїть передо мною:
Іде тихенькою ходою,
Високе чоло, постать горда,
Сопiлка, том чийсь – mecum porto.
В його руцi дорожнiй кий –
Свiдок єдиний дум i мрiй,
І пiсня

Все мариться менi, що знов я припадаю
До неньки рiдної, до матерi-землi,
Що зерно чистеє по нивi розкидаю
І дня осiннього пильную, наджидаю,
І колос золотий вклоняється

– Хто ти, звiдкiль, чого шукаєш,
Чи звеш, чи ждеш, чи так блукаєш?
– Не зву, не жду я, не блукаю,
Я подорiжжя дальнє маю.
– Яка ж далекая мета
Ще молодi твої лiта
І погляд

Як загориться-закипить
Червоним гартом сонний гай,
Пiди пiд лоно вiт сумних
І тихим серцем нагадай
І пiсню ту, що пролунала,
І ту струну, що не дограла,
І муки дум, якi ти

Здрастуй, неба даль бездонная,
Здрастуй, хвиле невгомонная,
Земле, росами повитая,
Сяйвом, фарбами залитая!
Здрастуй, шуме гаю темного,
Здрастуй, пiснi глас

В.Л.Б.

Саджаю з думкою на згад
Я яворiв високих ряд;
Нехай мене в далекi днi
Згадають рiднiї мої,
Нехай вiтає гомiн їх
Пiд тiнню яворiв моїх.
Мене не радив

Поки ще серце стать не стало,
Нi чар, нi мук не прожило –
За ним, за ним, куди б не звало,
В який би край не завело…
У серця – рай нiмої волi,
У серця – щастя на

Дам серцю волю я: в вечiрню годину
На свiт вечiрньої тихесенько полину,
Отруту дум моїх закличу серцем я –
О зоре ясная вечiрняя моя.
О зоре ясная! В чужинi ти палаєш,
І в душу

Не жаль менi могил, що по степу синiють
І день i нiч самi, сумуючи, стоять,
Не жаль менi ланiв, що в житi зеленiють,
В пiвночi з зорями тихенько гомонять.
Не жаль менi руїн

Я в’ю вiнок, i надо мною
Вiтають горньою луною
Зело землi, i лоно вод,
І даль нiмих твоїх висот.
Я в’ю вiнок, i в’ють зi мною
На лонах вiчних супокою –
Зело землi, i лоно

Летіли дні, минали роки,
Неслося з струн: “О доки ж, доки!”
Неслось, але луни не знало,
Весняним снігом розтавало
І десь збиралось, там, у млі, –
Між кров’яних джерел землі.

Зійшлись, але… без боротьби
Упали ті, що падать звикли,
Упали знов і знову зникли,
Як зникли “тисячі і тьми”.
І знов
ту кров
земля взяла
І слід червоний замела.

(Moment muzical)

В шатах ночі тіні білі
Освіт зоряний наділи,
Мріють, мліють на прогалах,
На високих п’єдесталах.
Тут, і там, і скрізь навколо
Сяють перса,