Вірші класиків - українська та світова поезія

Хто нам скаже, хто покаже,
Звідкіль геній воду п’є? —
Хто питання ті розв’яже,
Що життя йому дає?

Бризки щастя й ріки лиха
Ллються разом з джерела,
Та не всім одкрита

Прощай, прощай! Іди од мене,
Не стій зо мною серед шляху:
Моє життя таке шалене,
Таке нахильне до розмаху.

Дивись, дивись! — Я сміло знищу
Свою найкращую надію,
Своє

Птаство, прокинувшись, дзенькнуло, ахнуло,
В полі, в лісі ожило!
Сонце пожежею жарко спалахнуло,
Землю сяйвом облило.

Серце забилося, радістю схоплене,
Ясні думи

Я так легко торкнусь до твоєї душі,
Мов хірург до кривавої рани, —
О, скоріше забудь, заглуши, потуши
Свої болі, мій друже коханий!

Не жахайся мене! Я в стражданнях твоїх

Я люблю вночі іти
До мети,
Як навколо темно,
А мені блищать огні
В таємничій далині —
Весело, приємно.

В’ється стежечка одна
Чарівна
Близько од безодні,

Свище полум’я з горнила,
Грають іскри навкруги…
— Все розбила, розлюбила
Без сердешної нудьги.

Б’ється в грудях буйна сила
Суше сталь мою сльозу…
— Все розбила,

Ти умри, співець, фізично
З замиранням струн твоїх,
Щоб божественно-велично
Дар високий твій затих.

Щоб свавільно одлетіло
З даром божим людське зло
І щоб тіло одкупило

І
Грюк вулкана підземельний.
Регіт. Стогін. Дим пекельний
Знявся вихором навкруг!
Грізно, гучно, ревом бурі
В стіни-мури
До покинутих, забутих,
Злою темрявою

Не падай, не падай! Тут сили ворожі
Вітатимуть гибіль твою.
Тут в’януть під регіт скривавлені рожі
У ріднім… проклятім раю.

Дивись, як змарніла голівка лілеї,
Що так

Не продасться справжня ліра,
Повна гніву, повна сліз!..
Не твори собі кумира —
Мій улюблений девіз.

Я люблю натхненні звуки,
Я люблю святу красу,
Так до вас, ворожі

Я кладу криваві стьожки
На ромашки, на волошки,
На чебрець, на деревій,
Щоб вились над кров’ю круки,
Щоб лились прожиті муки
В дикій пісні хоровій.

Думу смілу,

Вільний дух летить з оселі
На палкий простір пустелі,
Де нема людських отар,
Де ні слави, ні догани
Не пускають урагани,
Як зловісних чорних хмар.

Слава кров’ю там не

І

Стук, стук! Диб, диб…
Ніжно, ніжно,
Дивовижно,
Тонко, тонко, тонкобіжно
Одбивають ноги, ноги
Смілу силу
Перемоги
Божевільний сиплють дріб!
Серед шуму,

І
Тихо, тихо плеще річка,
Шепчуть казку комиші;
Все приспала темна нічка
В заспокоєній душі:

Давнє щастя, давнє лихо,
Давні страдницькі пісні…
Нічко-мати,

Як полину, як полину
Я за вічну світлу грань,
Ти прийди хоч на хвилину
І на труп мій тихо глянь.

Очі, темрявою вкриті,
Не покажуть більше сліз,
Вії, вінчиком обвиті,

Струни смерті забриніли,
Бачу вічності поріг,
Смертний образ чорнокрилий
Хилить, валить жахом з ніг;
Тисне, давить, грає тілом,
Віє в очі чорним пилом,
Чорним пилом,

Ніжне світло на дороги
Кинув серп золоторогий,
Освітив мої путі;

Я по їх ходжу, кружляю,
І нудьгую, і гуляю
В безутішній самоті.

В сонних травах грають

Пережити треба жах,
Жах смертельний,
Щоб горів огонь в очах
Надземельний.

З болем родиться чуття
Тонше й вище;
Рядом з смертю йде життя
Найживіше.

Треба знати

І
Найдрібніший атом
Вкрай прибитого народу
Зможе бути вільним братом
Бурі, моря, небозводу,
Як з високої жаги
Розгадає всю природу
І пізнає дивну вроду

Білі руки мармурові,
Карі очі, чорні брови
Кличуть дух мій в світлий рай…

О, не стій передо мною
Світлосяйною маною,
Рук до неба не здіймай!

Чуєш? Бачиш? — я