Вірші класиків - українська та світова поезія

Зимовий етюд

Мов пушинки,
Порошинки,
На покрівлі,
На будівлі
Ніжно падають сніжинки,
Так легенько
Б’ються, б’ються,
Так тихенько
В’ються, в’ються

Хвилі струнної музики.
П’яний чад. Пахучий дим.
Хтось прекрасний, хтось великий
Б’є по струнам золотим.

Струни плачуть і регочуть,
Гаєм, степом гомонять,
Серце змучене

Зірко моя!
Скручений, змучений
Виром життя,
Я не спочину в коханні,
Всіх моїх ран не загоїть сім’я
В тихім буденнім єднанні.

Вік в самоті,
Зморений, зборений,
В

В шумі буряного співу,
В безупиннім вільнім льоті,
Повний сили, повний гніву,
Вітер хвилю білогриву
Збив в морськім водовороті.

В чорториях серед шалу
Хвиля в ямі

Я дістану, я зірву
В вечір тихий
Без поміхи
Дивне зілля самовтіхи —
Таємничу Сон-Траву.

Од бурхливого життя,
Од тремтіння,
Од горіння
В світлих чарах ворожіння

Ти питаєшся, дитино,
Що треба любити —
Полюби ту міць, що каже
Сонечку світити.

А відтак отця і неньку
Любити потреба —
Бо вони тобі защита,
Придана із

Співай, дитино! Пісня звінка
хай сріблом ллється з серця дна.

Бери в пісонці найвисший тон,
життя красується, як цвіт з ослон.

Цвіте для тебе сам щастя цвіт,
тобі, дитино,

В садочку вітоньки гне буря, хиляє,
Листки рве так ніжні, слабі так, мов ти,
І квіти нещадно зриває;
При тобі-ж тут ненька чуває.
Спокійно засни.

В саді заливає дощ птиці

Голос твій дитино
Як ті срібні звони,
Бо у нім лиш чути
Правди щирі тони.

Бо той голосочок
Облуди не знає,
Ним само серденько
Мовить-промовляє.

Голосочок

Жила ненька — і дрібненька
Квітка пишно цвіла —
І ся хатка, мов палатка,
Блесками зоріла.

Нема неньки — і дрібненька
Квітонька зів’яла —
І в хатині-сиротині
Недоля

У кубельці, у рідненькім
Тепленько пташині —
При батеньку і при неньці
Весело дитині.

Птах пташаткам в тихім кутку
Гніздочко звиває.
Пухом стелить, зерном кормить
До

Ой, скажи мені, струмочку,
Скажи тихесенько,
Чи тобі не гоже в гаю
Що журчиш сумненько?

Ой, скажи ти, соловію,
Співаче маленький,
Чом жалобою в даль лине
Голос твій

Пташину бачила я в гарній клітці,
У позолоченій клітці дорогій,
Красиву пташину бачила я нині
І довго — довго на неї гляділа,
Аж сльозу стерти мусила я з вій.

На волі

А та кіточка, та наша біла,
На печі собі смирненько сіла.
Чисто ротик лапками змиває,
По ловах недавніх слід стирає.

Вмилась і зажмурила гнет очі,
“Пацер”* свій — не знать,

Квітко з зіркою ясною,
Квітко ніжна з синім оком,
А відкіль ти тут узялась
Над водою, над потоком?!

Як огрілася землиця
Від весняного проміння,
Так на крилах теплий

Бачиш, доню, цвіт лелії,
Що нині зацвів,
Одягом велично-пишним
Весь сад прикрасив.

Стебло струнке несе високо
Над дрібний хабаз —
На сніжистобілій шаті
Плям нема ні

Жила квітка у садочку
і лиха не знала,
В світлі сонця листя гріла,
Росою вмивала.

Аж раз гусінь препогана
На квітці усіла,
Їла з неї лист за листом —
Пупіночки

Вранці, на Зелені Свята,
Земле, ти така богата,
Сяєш чаром і красою
Непорочною, святою!

Хто ж тебе прибрав так чисто
В квітів одяг, з рос намисто?
Хто ж тебе прибрав

Дзвіночки конвалій покрили діброву,
Ах глянь, що в дзвіночках тих чару і дива,
І квітів тайну зрозумієш ти мову,
У тебе ж, дитино, душа так чутлива…

І мусиш ти квітів тих чар

Що це? Що так зашуміло,
Зашуміло, забриніло
Півсмерком в густім саді? —

Що це? Що це? — О, вже знаю,
Пробудились, вилітають
З сну гуртом гучним хрущі!

Як лиш май