Вірші класиків - українська та світова поезія

Гонить колія з Поділя,
Димом бухає, сопе —
Я шукаю самотини
В людно гамірнім купе.

Та не міг я дошукатись,
Я віконце відчинив —
Очі шлються в край далекий,
Де я

Не зазулька надлетіла,
Сіла, пала й відлетіла
Тай крикнула: куку!
То Маруся проходила,
Кілька слів заговорила
Тай подала руку.

Я не міг ніщо сказати,
Ледво руку встиг

Сумно мені, сумно,
Сумно мені дуже…
Вітер свище шумно
Тай об шиби дзвонить —
Маню, любий друже,
Біль головку клонить!

Маню, моя пташко,
Все не варт нічого! —
Жити

Ой Марусю, не дивися,
Як стрінемся, відвернися,
Не моя ти, я не твій —
Бо ти сонце, а я хмара;
Куди хмара сонцю пара,
Ми не пара, жалю мій!

Не дивися вслід за

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться —
Ох, роздерлось моє серце,
А сльози не ллються.

Чую, чую через люди —
Жаль ваги не має:
До Ольдзюнв люди щлються,
Дзюня

Стогне вітер, стогне важко,
А мені так, Дзюню, тяжко,
Дуже тяжко, жаль чогось!
Ходжу, ходжу по покою,
Ходить чорна тінь за мною —
Попід вікна плаче хтось!

Заглубився я в

За лебідку круки б’ються,
Наступає чорна хмара —
Сонце на заваллю;
До Ольдзюні люди шлються,
Ми не будем собі пара —
Я загину з жалю.

А я круків тих розгоню,
А я тую

Як жалко ридала українська думка,
Як жалко ридав твій рояль!
Бреніли всі тони: і погріб і шумка —
Як дуже було мені жаль!

Мамунцю, ти грала, всі струни ридали,
А Дзюня,

На крила всіх пісень своїх
Візьму тебе лишень зі всіх,
Ольдзюню, жалю мій!
І понесу на світа край
Бо через тебе взнав я рай
І рай утратив свій!

Дивися попід хмари в

Болить мене серце, голубонька біла
Любов затроїла на смуток і жаль —
Хто спільжить тепер це болюче кохання?
Не слізми ридання згоїти печаль!

Як квітнули бози, я в нічку

Ти сама прийшла до мене,
Та між нами щось студене
Всунулось мов змія —
Ти жалілась, що пропало,
Що найкраще нас єднало,
Бо не той став нині я!

Я не той став! — правду

Гей закуй мені, зазуле,
Щастє на весні минуле
Заверни мені!
А зазуля мов не чує,
Сіла, пала тай не кує,
Як кувала на весні.

Вже не кує голосочком,
Бо ячмінним

Весна моя несла печаль
На шлюб до Дзюні в гості —
Та спотикнулася на жаль
На калиновім мості…

В гаю, де виливсь той нектар,
Зелені листя зжовкли,
Весна запала в сон на

На забаві ми зійшлися
Як голубів пара,
По забаві розійшлися
Як дощова хмара.

Постіль біла, аж сміється,
А сон не береться —
Твоє личко, біле личко
На душі

Ой від вітру лози гнулись,
Тай не похилилися —
Ми дивилися на себе,
Тай не надивилися.

Що з тобою, моя Дзвінко,
Що з тобою діється?
Бо за мною курявою
Чорна тоска

Маю трошки жаль на тебе,
Бо знов був я дурно в тебе —
Коби словечко любеньке
Ми промовили до себе!…

Все хтось був у тім покою,
Де були ми зі собою —
Як не було вже

Ми самі були в сальоні,
Ані мамця, ані татко…
Серця билися нам дуже
І розмова йшла негладко.

Ти бажала щось дізнатись,
та довідалась немного;
Я хотів усе сказати,
Та

Ой на сонце ти придалась —
Сяйвом сонця сієш чари…
Як до мене засміялась
Стопромінням в небі мрій; —

Гей веселка блисла з хмари
В ревних сльозах з моїх вій!

Ти як

Ой чого-ж ти рожевієш —
Золота зірничко?
Що, дівчино, ти не скажеш,
Каже твоє личко…

Виглядайся крізь люстерко,
Сама як малина —
Твоє личко як яблочко
Стало як

Вибрав я тебе, дівчино,
На дружину на єдину —
Тільки рученьку подай!
Соловейко нам співає,
Всі садочки розвиває,
Маєм обмаївся май.

Підем там, де цвіли