Вірші класиків - українська та світова поезія

Гей, все горе забувай,
Разом до гульні ставай,
Скрипка шумки грає!
Ручка в руку, грудь о грудь,
Що болить, тепер забудь,
Май нам процвітає!

Ах, як шовки шелестять,
Як

Дзюню моя зірко,
Моє сонце раннє,
Нарікаю гірко,
Гірко дорікаю —
Та прости коханнє,
Жаль великий маю!

Ти мені пропала,
Пташко моя мила,
Тай на крила взяла

Рожі як ангели білі
Квітли Дзюні вколо віллі,
Пахли як моя любов —
Та забути я не можу,
Як хотів я вирвать рожу,
Та на терню бризла кров!

Не колюче горем терня,
А

Грати коломийки грай,
В коломийці щастя-рай,
Молодість і туга —
Грай мельодіє шумна,
Погуляєм, бо весна
Вже не буде друга!

Гей вставайте всі у ряд,
Ми вперед, дівчата

Дівчина як ластівка
Дивиться на козака,
А взад утікає —
Він примани силою
Пірваний за милою
Гонить, доганяє!….

Доганяє, дістає
Раменами і стає,
Роблючи

Там, де вишні нам під ніжки
Обсипались на доріжки,
Квіти сипляться з вишень!
Там гуляють наші діти,
З уст їх грають самоцвіти
Перлами моїх пісень.

Знайте, діти, кілько

Хто голубку голубив,
З пари любку перебив
Сокіл йому з хмари;
Хто з чужою в танці йшов,
Той до любости найшов
Зіроньку до пари!

Всі голубчик! і всі в ряд:
Ми вперед,

Забудь мене, мене забудь,
Як нам колись жевріла грудь,
Як серце рвалося колись —
Тепер ми розійшлись…

Ми мали слези у очах,
Як ми ішли в противний шлях,
Я плакав з горя,

Так ходила по алеї, та займати я не міг!
Чистий ангел — білосніг!.. Млів я, дивлячись на неї,
плили сльози з віч моїх, заросив я слідки ніг…
Поверталась, усміхалась –
Та займати я

Якби я повірив, що в нашій країні
Тепер сходить сонце, та вже не криваве —
Росли б мені в грудях пісні солов’їні
Під хмарою суму, співаючи гімни
До люду, що спить, як те море у

Повстанська пісня

Ми лицарі без жаху і без смерти,
На злочин світу станем без ваги,
Ми присяглися долю переперти,
Роздерти присуд смерти ваш, боги!

Роздерли

З гнівним полум’ям, з журбою
Тут, в отруєнім повітрі,
Я устою серед бою,
Де сплелися люди хитрі.

Кров’ю броню обчервоню,
Кров’ю серця молодого —
Боєм стомлену долоню

Quasi una fantasia

І
Пал всевладного хотіння
Дух мій з темряви виводить
В вічне сяйво, де тремтіння
Більш на душу не находить.

Там не тліє думка в стисках

Дзвінко роздайтеся, співи цікавії,
Линьте до Феї утіх, —
Палом Поета-Царя до Вірсавії
Весь я спалахнув на гріх.

Довго в повітрі, в рожевому мареві
Гімни лунали мої,

Наче п’яні,
На поляні
Сплять рядки струнких беріз
І в тумані
Ллють зарані
Краплі чистих творчих сліз.

Їхні сльози —
Перші роси,
Що одроджують ростки
Де

Хризантеми і лілеї
В різнобарвнім перепльоті
Обвили голівку Феї,
Мов сестриці по істоті.

Сяйвом сонця одливає
Вся істота і обличчя,
Райським чаром повіває
Сила вроди

Все навколо захололо,
Все заснуло;
Гостро в серці закололо,
Дух запнуло.

В’януть квітоньки в утомі;
Скрізь тужливо…
Війте ж, війте, буроломи,
Ворухливо!

Дайте

В годину муки і розпуки
Моїх страждань не однімай —
Мої страждання родять звуки
І вводять дух мій в світлий рай!

Мої страждання — муки духу,
Що родять думи і пісні,
Вони

Вільний вірш

Ніч перед святом. Зорі на небі горять.
Сніг ніби іскрами всипаний килим.
Улиця світла; дівчата стоять,
Кожна з поглядом роблено-смілим.

Місто шумить.

Б’ються з сонцем водограї,
Дзвони, пахощі, молитви…
Ні, не будете радіть ви
В новонайденому раї
Разом з соняшними дітьми,
Хижі зграї!

Десь в ефірі, в небосхилі,
В