Вірші класиків - українська та світова поезія

Віє вітер на калину,
По мою, мою дівчину
Їде лисий-молодий!
Вже з каритки висідає —
Ззаду чортик підбігає,
Чистить ковнір золотий!…

На помості банда грає,
Вся родина

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав —
Ведуть дружки і того
Старого молодого,
Що моє щастє взяв.

Ідуть за ними гості,
На калиновім

До вечері в шлюбнім строю
Сів старий із молодою —
А тоасти йдуть без тями,
Дві на жовто вбрані дами
Шепчуть у секреті всім:
“Добру партію зробила,
Вона того-во

Вальс. Тай молода гуляє,
Молодий старий дрімає.
Впало в око се тіткам:
Живо дружбу закликають —
“Дами, дами вибирають!”
Крикнув дружба мущинам.

І зачалися

Скрипки плачуть, скрипки грають,
Серце в танцю рознімають —
Гомін аж до церкви йде:
— Не всі тії ся кохають,
Що їх шлюбом повінчають! —
В церкві відгомін гуде.

То не

Знов я бачу їх на муку:
З ним вона йде попід руку,
То пошлюбна “променад”;
Щось мене за нею тягне! —
Вже пропало, вже не стягне —
Ні вперід мені, ні взад!…

Улицями йдуть

Прокотились три неділі,
Три неділі по весіллі —
Лисий — молодий гуляє,
З каварками мід спиває,
А у неї — гості є!
Там гербатку попиває
Той, що хліб ще не має —
Стори

Тягнеш душу, дівчино чудова,
Що промовиш, мід пливе зі слова,
Під солодкий сміх; —
Усміхнешся через перли зуби,
Тягнеш душу мою до загуби
На великий гріх!

Як на мене

А до мене приблизилась
І легенько поклонилась
Сама пані молода:
Стан високий, волос кручий,
Личко яре, зір лискучий
Як у джерелі вода!…

Мені жалко тебе, галко,
Ми

І знов зайшов я тут кудись:
Ось дім, город, альтанка,
Де ми сиділи все колись,
І з поцілунком розійшлись —
Ти тямиш, того ранка!

Я йшов учитися у світ.
Ти плакала, мій

Втікає з того дому знов,
Де кат пестить мою любов
За мною плач лунає; —
Я втікби десь в найдальшу даль —
Та вслід за мною гонить жаль
І в дім той завертає.

І нині знов я

Мене знов тягне на той шлях,
Аби в твій дім завести, —
Знов блуджу по тих улицях,
Що їх минати я присяг —
Знов ломлю слово чести!

А он: твій муж з тобою йде,
На трьох

Ніч. Ти з підбитими очима
В одінню спиш, бліда як мур;
В покою лямпа гасне, блима —
З портретів стогне жаль і дур…

Муж в люпанарі в білярд грає…
Коняки каваркам платить,

І знов був я в однім домі
Тай не знаю, як то сталось,
Як то сталося, що серце,
Моє серце там осталось.

Моє серце там осталось,
А я ходжу та журюся,
Що там робить моє

Чому так нічого, нічого
Сказати тобі я не міг? —
Було нас в покою за много,
Не міг я казати при всіх!

Раз тілько не було нікого,
Та слів десь не стало моїх; —
Чому так

Лянсіє, чудовий танець,
Не один у нім коханець
Міг сказати, що хотів —
А я тілько мав сказати,
Та я слів не міг дібрати,
Я не вмів дібрати слів.

Всі думки мені

Ти була мені все рада,
Звениславо, красна паво!
Ми з собою говорили
Так сердечно, так ласкаво.

Про що ми не розмовляли —
Тілько все ніщо про тоє,
Що хотіли ми про себе

Чому то ти очка спустила,
Як я в тії очка глядів?
Ніщо я до тебе не мовив,
Нічого казати не смів!

Чому то ти стала як рожа,
Як я лиш за ручку узяв?
Нікого не було в

Ой вже їду з того дому,
Де такий щасливий був,
Кінь вороний у каритці
Спотикнувся, спотикнув.

Спотикнувся кінь вороний,
Хвилі щастя потряслись,
В лист кленовий

Тільки щастя що при тобі;
А як розлучилися,
Перебуті хвилі щастя
З вітром розкотилися.

Переїхав чисте поле,
До двірця вже доїжджав —
Б’ють сиґнали залізничі,
Кінь