Вірші класиків - українська та світова поезія

Вітер гне в долину явір і ялину,
Шелестить понуро кучерявий ліс;
Ой вже шепчуть люди, чуємо, що буде,
Я і ти, Ганусю, гнемося від сліз.

Не хилися, лозо, з вітру і морозу,
Не

Ой гай, гай, шумить гай,
Шелестить ліщина —
Завертай, вороний коню,
Гей проч, утікай!
Не так гай як печаль:
Завелась дівчина,
Зарюмала карі очі —
Мому серцю

В ніч під замком Мірамаре
Море плеще і шумить;
Блисне місяць ізза хмари —
Срібне плесо мерехтить,
Плеще і шумить.

Серед замку у городі
Йде царівна молода, —
Чути ляк у

Не зазулька пір’є ронить,
А Гануся ручки ломить
Обручками сковані —
І стирає чорні очка,
Припадає до слідочка,
До слідочка по мені!

До слідочка припадає,
І листочком

Шелестить осика, хоч вітрець не віє —
Листє в неї фіє, хвіє день і ніч; —
Камінь не то серце, камінь розпускає:
Гандзя проливає сльози з карих віч!

Я післав, Ганусю, сім листів

Чую, чую через пташку,
Що там Гандзі жити тяжко —
Як орлиця б’ється,
Побивається за мною,
Як та рибка за водою
По бережку в’ється.

В’ється рибка по бережку,
Там

Ой зазулька вилітала,
Сіла, пала, закувала:
“Куку, мій молодче!
Куку! чуєш, як я кую?
Весну чую, рай віщую —
Чого-ж плачеш, хлопче?”

Ой тим лугом, тим зеленим
Йшла

Чому то як море филює,
Не вибуртить з себе коралів?
Чому то як серце горює,
Не може повісти всіх жалів?

Як море шумне бовваніє,
На беріг викочує перли;
Як серце з

Ой ти соловій, золоте перо,
Та не вилітай, гілля не ламай,
Тай не заглядай у зелений май —
Та не наноси пір’я на гніздо!

А зі мною линь геть світами вдаль
І не щебечи, в гору

Летів лебідь попід хмари,
А не мав той лебідь пари,
Не мав пари, тілько жаль —
Жаль на тих, що пару взяли,
З пари його розігнали —
Линув сам світами в даль.

Линув лебідь

Знов я здибав ту миленьку,
Тую кіточку біленьку,
Що така сердечна є —
Що так ласиться сердечно,
Так витається все гречно,
Так рученьку подає —
Так сміється

Ізза гори вітер віє,
Калиновий цвіт не спіє,
Калиновий цвіт!
Моя Дзюню, через тебе
Світ загирю без потреби,
Скапараю світ!

Нащо ти мене так смутиш?
Нащо воду

Твоя правда! — ти пізнала,
Бистра голова твоя!
Так, ти, Дзюню, добре мала,
Що ти мною гордувала,
Бо найбільший дурень — я!

Пайка дурнів за тобою
Увивалась за

До тебе тягне щось мене,
Як я стріну тебе, коханнє,
Та біль мене до долу гне:
Проклятий я — мене жене
Від тебе чорне безталаннє,
Кохана драчице* моя!…

Мене жене від тебе

І знов був я, Дзюню, в тебе,
І знов маю жаль на себе,
Що до тебе я пішов —
Знов я каюсь, зарікаюсь,
Знов клянуся, заклинаюсь, —
А зі серця капле кров!

Ти була така

Тихо, тихо Дунай воду несе,
А ще тихше дівча косу чеше,
Край синього моря,
Як ранняя зоря
На кручі сияє,
Чеше косу, чеше русу,
Чеше і співає…

Що прочеше, на Дунай

Жалю-ж ти мій, жалю, роже на розквіті,
Та краса на тобі, що роса на цвіті!

Та роса пропаде, як вітрець повіє —
Але мого серця краса не злиніє.

Бо краса на цвіті зі шовку

Май. Чудова, ясна нічка.
У сальоні згасла свічка,
Місяць сипався з вікна;
Ми з собою шепотіли,
Твої шовки шелестіли,
Простягались рамена…

В спальні голос татка

Я розумію твій секрет,
Не будеш мені катом —
Скінчив я універзитет
Кохання з докторатом.

Збагнув всі тайни сліз, погроз,
Чи смішки, чи ляменти —
Який не був там риґороз

Вилискуються коні,
Вилискують вороні —
На шлях той подались,
Той шлях, що йде до тої
Дівчини молодої,
Куди йшов я колись!

Тай я несу чар-зілля
З трох гір їй на