Вірші класиків - українська та світова поезія

Ой розвіялись мені
Ті надії, на весні
Так леліяні,
Тай доріжки розійшлись,
Нами мріяні колись
Нами мріяні!

В тебе на устах ще сміх,
Позолочений горіх,
Ще не

Моя Дзюню, моя роже,
Ти забудеш мене може,
Ти забудеш, а я ні —
Візьме хтось тебе за жінку
В ярім вінку із барвінку,
Що-ж останеться мені?

Я полину у чужину,
На

Скрізь весело труби трублять;
Всі дівчата мене люблять,
Я їх не займаю;
Одна трубка сумно трубить;
Та одна мене не любить,
Котру я кохаю!

Ой я маю вже надію,
Що біль серця геть розвію,
Геть розвію тай розсію,
З буйним вітром пущу тугу,
Бо найшов я любку другу,
Жалосте моя!

Ой не любка то, а мрія —
Така

Сідаймо на човен обоє,
Шаліє буря — хай шаліє;
Ми не злякаємось ві двоє.
Хай филя стогне, бовваніє,
Хай море грає, вітер віє…
Я керми не попущу з рук —
Не бійся ворогів,

Столиця гей те море грала,
Де ми зійшлися в парі —
Не видів я, бо ти засяла,
Як сонце в темній хмарі.

Не видів світу тай не видів
Краси твоєї, крале, —
Бо зір мій в

В твоїх обіймах я полину
На світа край!…
Твій стан рамям своїм обкину
І землю сплакану покину,
Що тяжко бореться за рай.

Розпущу крила і з тобою
Полину аж до зір —
Над

Стрінув я у твоїм домі
Твого любка, чорна паво,
А він кидав грім по громі,
В моє серце бив лукаво
В кривім танцю до вінця.

В вир я з зависти попався,
Розпалив тебе очима

Звалився дуб, ялиця впала —
Се буря перейшла!…
Марусю, правду ти сказала,
Се “іскра на солому” впала,
Спалила все нараз до тла.

І я упав і ти упала,
Я втратив честь, а ти

Ой житне колосся на лан поляглося,
А мому серцю так сумно —
Що було минуло, в туман розійшлося,
Я з болю хилюся у трумно!

Туман то не хмара, нахмариться хмара,
То й дощик на

І знов був я на забаві,
Чи на щастє, чи на горе?
Знов розбурхалось у серці
Спокійнісінькеє море!

Ми з собою говорили
Два-три слова, решту очи —
Все те впало в моє

Як музика загреміла,
Пари вирували в шалі,
Ціла саля задудніла,
Ми поплили вколо салі —
Як усі: франсе!

Ми тихісінько кружляли,
Лиш лякери меркотіли,
Тільки руки нам

Облаговій мене душею,
Ти чиста, ясна, біла —
А станеш піснею моєю,
Лелієчко несміла!

Я розпов’ю у тобі вроду
І будеш промініти —
Як гай від сонця у погоду,
Одіта в

Як трублять музики на труби,
А гості виходять зі саль!
За ними виходить все любе,
За любим як плаче мій жаль!

За ними виходить Гануся
І ручку мені подає,
Клонюся, від

Із дня на день я виглядаю
Картинки хоть від тебе!
На шлях виходжу і чекаю
І мисли вітром засилаю
Тай шлю листи від себе.

Ось віз почтарський на дорозі
Знов переїхав

Розцвилися вишні,
Розцвилися пишні
В садочку, — гей-гей!
Весна зеленіє,
Бо сонце вже гріє —
Вернувся вірей,
Вже ластівка шлеться,
Все скаче, сміється,
Всім личко

Як вітер повіє, то я похилюся,
Як ти усміхнешся, то я поклонюся,
На груди схилюся, на грудях твоїх
Як хмара до сонця сміюся!

У тебе на грудях не яре колосся,
Не яре колосся,

Знов журюся, ой журюся,
Від вітру валюся…
Куди гляну, подивлюся —
Що на думку не приходить,
Що із думки і не сходить,
Все Гануся тай Гануся!

Що Гануся знов казала
Тай

Зашуміли густі лози,
Синє небо хмуриться;
Чую, чую через люди,
Що Гануся журиться.

Як Ганусі не журитись?
Родичі злукавили —
Тай з нелюбом заручили,
А мене

Чого крячеш, гайвороннє,
Летючи над оболоннє —
Що коник підбився?
Чого плачеш без потреби,
Щоб я, Гандзю, через тебе
На смерть зажурився?

Чого плачеш, не забудеш?
Ти