Вірші класиків - українська та світова поезія

Довелося на віку
Глухому з губатим
Раз у церкві, на біду,
У парі стояти.
І губатий що почне
«Отченаш» читати,
То так губи і складе,
Як ніби свистати.
Довго глухий

Привіз дідич раз на свята
Ізі школи сина
І не може натішитись,
Що вчена дитина.

Раз здибає гуменного
І тому хвалиться:
«Ото, — каже, — мій синочок
Як у школі

Стоїть циган на снігу,
Мужик проїжджає.
«Чи не хочеш ти хреста?» —
Мужика питає.

«Чом не хочу?» — каже той.
«Дай же десять грошей,
Будеш собі мати хрест

Раз багаті хазяї
Цигана приймали
І тут йому, на біду,
Та меду подали.

Розсмакував бісів син
Та все було ходить,
Стане, шельма, під вікном
Та й «меду»

Розказував циган раз
За смерть свого сина:
«Ще ніхто так не вмирав,
Як моя дитина.

Тілько-то вже смерть прийшла,
А він на всю хату:
«Тату! Тату! — закричав, —

Сидить москаль на стільці,
Аж куриться, бреше,
А ляхва кругом стоїть,
Тілько вогню креше.
« От, – прибріхує москаль, –
Раз була потіха:
В одні сутки п’ятсот верст
Я

Здибалося два ляшки:
Їден і хвалився,
Як недавно на війні
З козаками бився.

«Juz to, — каже, — dlugo mni
Nie zapomnа wrogy,
Bo psiawiaram moze stu
Odrabalem

Сидить мале циганя,
Коня виїжджає,
А старий — його й коня
Нагайкою крає.

Заплакало циганя,
Лягло на коневі…
А той тогді до купця
Та й каже купцеві:

«Та купуй

Під повстання два панки
На коршмі гуляють,
Цілуються, як брати,
Приязнь запивають.
Ото собі й запили,
І поцілувались,
Але тілько москалі
В коршму увігнались. —

Раз полковник москаля
Кличе у палатку:
Посилає до села,
Тикає десятку.

Та й і каже, щоб приніс
Хліба зо три скиби,
Та ще й масла, коли є,
А як буде — й

Прибув Мошко із Варшави
Та й людей дурив,
Що ніби він у столиці
З царем говорив.

«А як же ви говорили?» —
Якийсь запитав.
«О, ми славно говорили, —
Мошко

По ярмарку циганчук
Конем виграває,
Понад воду всіх людей
З ярмарку скликає.

Кого здибає — кричить:
«Сину, тату, діду!
Ходіть живо понад став,
Я по воді

Раз топився грубий лях,
Став репетувати, —
Мужик один і побіг
Пана рятувати.

За чуприну ухопив,
З води витягає,
Пан дякує мужику,
Грошей добуває…

Аж надходить

Як то за все хапаються
Тії пилипони,
То й поправляв їден, кажуть,
У церкві ікони.
От поправив, що там було,
До попа вертає.
«Що ж ти, — каже, — все поправив? »
Піп

В шумі буряного співу,
В безупиннім вільнім льоті,
Повний сили, повний гніву,
Вітер хвилю білогриву
Збив в морськім водовороті.

В чорториях серед шалу
Хвиля в ямі

Я дістану, я зірву
В вечір тихий
Без поміхи
Дивне зілля самовтіхи —
Таємничу Сон-Траву.

Од бурхливого життя,
Од тремтіння,
Од горіння
В світлих чарах ворожіння

Як ми, Дзюню, спізнавались,
Сухі дуби розвивались,
Соловії розспівались…
Радосте моя!

Як любитись перестали,
Однолітки повсихали,
Чорні круки верещали…
Жалосте

Я плакав у сні, мені снилася мрія:
Десь ніби я пташка, лечу уві сні —
А долом сія Україна квітками,
Красується вільна, своя, у весні!
Я з радости плакав у сні…

Я плакав у

Як осінні вітри дунуть
І на небо хмари сунуть,
Попід хмари сумно лине
Ключ відлетних журавлів.
Хто з них верне, хто загине…
Чути їх прощальний спів —
Попід хмари сумно

Шумом грається бір, шумом ломиться ліс,
Шум колише дерева на горах,
В дебрах стогне ріка, розревілась, як біс,
Котить звали каміння на зворах.
По верхах хмари йдуть, десь далеко