Вірші класиків - українська та світова поезія

Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві
малої

1
Осінній вітер в лузі свище,
вербу хитаючи тонку,
а я схиляюся ще нижче
себе побачити в струмку.
Давно з чола у жінки думку
не п’ю вже солодко крізь сміх
і, втомлений

Ні місяць не світив тоді ні зорі,
чорніла ніч, і чорний був Дунай,
і Відень, ніби гуща тьми надворі,
стояв, не звіяний вітрами в гай.
Та в мене у душі ясніли дикі
й

Тобі молюся, сонце, Боже вогнеґронний,
триясно дивна квітко у світах без меж,
ти пелюстки свої — дні круглі, мов корони,
по одному звіваєш і в безодні шлеш.

Вони і світять, і

Несла із берега я воду,
назустріч гнулася лоза,
а він, привабливий на вроду,
пройшов і “здрастуй” не сказав.
Я спотикнулася з водою,
бо з серця виривався крик,
а він

(Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії)

Лірична поема

Давно вже ніч свої пустелі
великі зорі висипа,
давно в бараці раби темні,
як під водою

“Де любилися й не зналися,
тільки стали, попрощалися.”

Народна пісня

Із-за гори та високої,
із-за лісу та дубового
на степи, вітрами метені,
рано-вранці сонце

Море Средземне шумить,
хвилями дзвонить в боки пірамід африканських,
хлюпають ріки криваві в долинах віків
у круті костяні береги із людей…
І чую крізь гомін стихій над тілами

Прощай, прощай… Мій рідний край
у море майже зник,
ревуть вітри в морський відчай,
чаїний стогне крик.
Сіда за море сонця диск,
і ми вслід летимо…
Прощай, мій краю й сонця

Вже поїзд наближався до вокзалу,
а я з вікна дивився в яр,
і дикі три гори над ним згасало
у світлі вже вечірніх чар.
Гірські верхи і хмари швидколеті
зліталися в блискучий

Пише, пише та гетьман Мазепа
та й до Палія листи …

Народна пісня

“Здоров, здоров, Палію Семене,
прибувай до мене,
а я тебе буду зустрічати,
військо шикувати.

Поволі звіває тумани
вечірня зоря з висоти,
і в полі високі майдани
гучнішають від самоти.
Поволі темнішає поле
й до місяця сяє в росі,
та очі мої вже ніколи
сльозами

Мов горе таємне, мов слово уроче
і мов неміренні кругом небеса,
орел у Карпатах на скелі клекоче
з крилом перебитим, що з кручі звиса.
А з скелі на скелю під ним по порогах

“То буе ні день, ні ніг”.

Байрон

То був ні день, ні ніч,
бо сонце й місяць
на небесах стояли в відстані далекій,
в одних просторах і в однім часі.
А на землі

Сонце сходить, і кричать в гаю сороки,
аж гора розчервонілася одна
понад яром диким та таким глибоким,
що і крик юнацький не досяг би дна.
Рухає хмаринку ранній легіт тиху
так,

З вікна видніють із-під снігу дахи
і з цегли в сажі виводи;
з них лине дим, неначе чорні птахи
або мов гуки череди.
В кімнаті душно, і в повітрі висне
накурений, тягучий

Ріка несе по кам’янім річищі
весінній, теплий каламут,
а верби і від них будинки вищі
своєю тінню повнять нурт.
Біжать через місток семінаристи,
розчервонівшися, мов жар,
а

Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої ненаджені,
води мої неношені,
риба у них неціджена,
птахи мої незлякані,
діти мої не лічені,
щастя для їх

“На півночі дикій на голій вершині
самотна сосна росте…”

Гайне

1
Глибока осінь павутину
на берег тягне з-під млина,
де перестояну калину
ламає дівчина

“Став цариці я служити,
щоб дружині вже не жити”

1
Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей
ломить ребра безумно собою,
і ніхто зупинити його із людей
не здолає від