Вірші класиків - українська та світова поезія

Я уникав кохання та приязні
завжди і на землі, і на річках,
неначе спільної кімнати в лазні,
де тільки ґудзики на сорочках

і всім і кожному ще не відомі
і ніби грають ролю

Під Київ старий незглибимая ніч
Прийшла непомітно степами —
І тисячі в воду запалених свіч
Поділ перекинув стовпами.

І знизу безодня й безодня вгорі
Із синього холоду ночі

Коли німують людські живі душі,
тоді і роси кам’яніють на зелі,
а очі в молоді, немов од суші,
мертвіють, облітають навесні.

Того, душе, на світляних розгонах,
свої прозорі

Ой упали сніги на баварські бори,
аж гілляки схилилися вниз,
і над яром присипані пні без кори
мовчазними горбами здулись.
І лежить рівним шаром забілена біль,
витикаючи довгі

Сучасне місто лжеязиче
Мій дух відкинуло у тінь
За те, що небо вічно кличе
Його на дальню височінь;

А люд, у злочинах упертий,
Ушанував мої жалі —
І я, щоб і голоду не

Десь гори зелені
та море патлате.
Там жінка вродлива
сина вродила.
Соками повний із хмелю землі,
він виріс на горах високих,
мов дуб,
що Дунай заховав між

На білі дуги сніжаних, високих гір
схиляються вечірні зорі,
і бір гуде, неначе туркіт давніх лір,
похованих в снігах історій.
А серце в мене гіркне, ниє і болить,
когось

“На ранок він мене покине,
коли мої надії відлетять”.

Едґар По

1
Ще сонце у горах за гострі ґраніти
не встигло вечірній свій блиск віднести,
а вже у бору із

Не дай, Боже, в чужім краю
згинуть у неволі…

Шевченко

Гей, на північній чорній чужині
зима снігами землю покриває,
гнуться вітами ліси до рік
від ваги великої

Лікарня:
гармидер і крик божевільної баби,
немає глибокого неба ні поля з ярами,
чогось забарилась любов у вінку із барвінку;
один я на світі, мов Юда в гаю на вірьовці.

І

“Прощай, свободная стихия”.

Пушкін

З налитого асфальтом бруку
прийшов я в муці та в журбі
сказати тільки на розлуку
“прощай” останнєє тобі.

І не тому, що я

За роки питаєш? Мій друже, мовчи:
не знаю, не знаю, я літ не лічив…
Я літ не лічив, та й навіщо той лік?
Як мука — життя, то безмежний мій вік
і дуже, мій друже, похилих я літ…

Коли я їхав у простір,
що сніг гойдав, мов піну,
гадав, що не побачу гір,
а вас, а вас зустріну.
Гадав, що погляд, мов стріла
із луків непокірних,
не досягне в гнізді орла

До тебе не байдужий я і нині
і може вже таким і пропаду
за те, що ти пекельної гордині
не шкодував віддати за мету…
За те, що в п’ятницю ти в сірій хмарі
зневаги під дверима

Із Батьківщини рідної втікач,
ще й емігрант між втікачами,
якому радощі чужі і плач,
і шепотіння серць ночами
з теплом тієї правди на устах,
яку веде із мрії туга
по

Мій дух стемнів, але ще, знай,
я чути арфи не оглух,
і звуки сиплються нехай
у мовчазну жадібність вух.
І як надія в серці є,
то знов відчує силу чар,
і скотиться сльоза й

Нема в світі правди,
правди не зіськати.

Народна пісня

І хоч єдиную сльозину
в очах безсмертних покажи…

Шевченко

1
І Врубель спав, як стало

Ой у полі та стернистому,
на старому Деревлянському,
явори стоять, гойдаються,
ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями,
вкутав голову туманами
і ворушить

Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
що Спаситель із хреста свого
й на хвилиночку не сходив.
А тоді ще при Пилаті
надземная