Вірші класиків - українська та світова поезія

Вже прийшло Різдво до хати,
Всім пора колядувати!
Колядують в місті діти,
Тож і звірам не сидіти!

Хоч вітри холодні дують,
Зайчик, їжак колядують,
Лис і олень

Пам’ятаю добре так, як нині:
У кутку стояв пшеничний сніп,
І врочисто на старинній скрині
Сяла свічка, встромлена у хліб.

За вікном миготіли срібні зорі,
Мов квітки,

На Різдво між свічок на ялинці розвішаю
Тихих спогадів срібні мережки про те,
Як Христос народився під житньою кришею
У подільськім селі, де снігами мете.

І тепер, в Ніч Святу,

Пам’ятаю добре так, як нині:
У кутку стояв пшеничний сніп,
І врочисто на старинній скрині
Сяла свічка, встромлена у хліб.

За вікном миготіли срібні зорі,
Мов квітки,

Дзвінке минуло літо
І осінь золота,
І вже зима над світом
Снігами проліта.

Де зеленіло листя,
Де птах сідав спочить,
Там льодове намисто
Коралями блищить.

На

Скінчився день, вже сонце спить,
На небі зірка мерехтить,
Під снігом гнуться віти –
У кожнім домі попри шлях
Стоять ялинки у свічках
І колядують діти.

Найкраще свято з

Гірко було Ісусові, маленькій дитинці…
Не вродився Він в палаті, ні навіть в хатинці,
а в убогому вертепі за містом на полі
нічим було приодіти груденята голі.
У кутку стояли

Камінно сплять історії вітри
Під містом, де гриміла рать Богдана,
Де Прометей великої пори
В огні й крові залізні рвав кайдани
І де мечем та літерами крови
Літопис твій

Цить, синочку, спати треба,
Сяють зорі серед неба;
Коло тебе мати ляже,
Щось до сну тобі розкаже –
Казка ось тобі смішна
Про ведмедя – ласуна.

В пасіці старого

Як настане вечір, тихо і злегенька,
українську казку каже мені ненька.
Я тоді до неньки тілом всім тулюся —
бо цікаво слухати і боюся…

Ось князівна-краля у неволі в

Я знов самотній і проклятий, —
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп’яттях,
ворони виють в небеса.
їх чую крики ізнадвору
у серці зрадженім своїм…
Куди, куди

Ох, недоле моя чорнопера,
відведи від моєї душі
кожну діву, що любить озера
і дзеркала, мов води в глуші,

бо вона відчуватиме й шкуру
у фрізера, що робить і зиск
і на

Тин із пожеж на захід упав,
сонце вдавив у степи…
там під житами козак умирав,
кров його в землю текла крізь піски.

З паном не бився козак за жупан,
тяжко з ним бився за

Ох, ноче, ноче без луни і крику
без місяця і без зірниць,
я знов твою пустелю дику
полохаю із-під ялиць.

Шумлять гілляки таємничі бору,
аж сніг спадає на пеньки,
і в

В-ці К-б

Коли зблисне річка в рогозі,
під сонцем ринучи в стави,
я босі ноги згадую в грязі,
що мовчки бачили і ви.

І відвертаюся лицем від плес,
де й сонце

Я дівчину любив, люблю і нині,
й вона мені сказала в пізній час:
“І сонце й місяць розійшлись в долині…
шліть старостів, і я піду за вас…”

І зникла в яр… Я ж вибіг на

Ніхто ні хусточкою не махав,
і не казав ніхто “прощай”,
коли мій поїзд від лісів і трав
мене відвозив у ґранітний край.

А згарища і вдень, і в тьмущу тем
в нещаснім, змученім

Я був не з криці, не з заліза, не з бетону
тоді, коли безправний без мети ходив,
і люди українські пити й самогону
мені давали, мов джерельної води.

І там, де з праці кам’яніють

Око, око, не дуже бачиш ти глибоко.

Т. Шевченко

Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води
і випустив на землю тварі і народи,
то мусів би і вічну правду дати їм,
що

Не можу пригадать, кого я ждав
на вулиці старого міста;
з безодні висла гілка світова
на захід, мов крижина чиста.

Гойдав поволі вітер степовий
із неї сонце