Вірші класиків - українська та світова поезія

Сфер горніх аромат живе в твоїм обличчі,
Жах досконалости — воно. І в потойбіччі
Тріюмфом постання було святе твоє,
Безжалісна красо, благословенна тричі!

* * *

Осіння ніч

Вже осінь надійшла і царствує розкішно,
Шарлат і золото горять у ній недвижно,
І всюди, де вона, де близ її і даль,
Загоду в здійсненні є знати — і печаль.

Так владар, що на

На башті пізній час пробив уже годинник,
І з-за ніздрястих хмар самотній місяць виник,
І в парк поглянув він, де в стрункості тишин
Всевладний юністю, жінотний пах ясмин…

Коли

Нощь, стонущи ему грозою, птичь убуди…
Слово о полку Ігореві

Стогнала ніч вітрами і грозою —
І птиць пробуджених тривожний крик,
І страхом мученого звіра рик
Лунали

Ласкава мла вкриває тихий обрій:
Сліпучий диск на ньому відгорів —
І ліс замислений в покорі добрій
На барви бронзи, злота і цинобри
Смарагди шат своїх перемінив.

Любило

Слава диктаторів — марна! Існують бо їм монументи
Довше за їх житія, ніж по успенії їх

Якщо загине душа, що заходиться криком: “Я смертна!
Вічне, нетлінне буття — міт!” — і якщо навпаки,
В вічність обернеться та, що її богобійно бажає:
Буде глибока у тім — зважмо самі —

В людях люблю і ціную привітність. Її порівняю
З ініціялами я: як заступають вони
Повне ім’я і до нього слугують за натяк і навід, —
Так і в привітності знак бачу я більших чеснот.

Інших вбивали розбійники; далі взаємоубивство
Стали чинити вони, низькості власній при цім
Всі попустивши вудила. Чудується друг їх і недруг:
Свій убиває свого! — Люди, в цім дива

Т. Кропив’янському

Доля існує; але не як фатум. Готові дороги
Має для смертних вона і нахиляє, щоб ми
Ними ішли; а проте не бажає їх нам накидати,
Дух наш і волю вона

Вам, о поети, була вона довго чорнозем м’якенький.
Глибше погляньте: під ним камінь лежить і руда.
Оранку киньте, навчіться тесати, різьбити, кувати:
Тішить у камені грань, радує

Сповнений злоби до людського роду, вагався диявол
В виборі згуби йому: голод, чума чи війна?
Але по пильній надумі згадав про четверте, найкраще:
Вкинув у доли земні в’язку догматиків

Маги від пензля! В портретах вельмож і вродливиць являли
Ви ту красу, що не всім дано відчути її.
Ну, а тепер? — Від лемурів Пікасса утікши панічно,
Навіть в обличчях пісних райську

Нас, що звемося людьми, розглядайте, будь ласка, не тільки
Як сировинний продукт кухонь магічних своїх;
Хоч невеликій частині істот підопічних признайте
Бути їдцями свого варива! Якщо

Бути дорослим — це значить: шукати тонких алегорій
Навіть в наївних казках, втісі невинних дітей.
Дівчинко люба, ти — доля, а вовк — це імперія хижа,
Камені ті, що йому вклала ти в

Різна є міра для явищ тих самих. Це наслідок чуда:
Кількість при зрості своїм зроджує якість нову!
Вбити людину одну означає злочинство — і вбивцю
Ганять, кленуть, а суддя шле у

Як радо цей день в безбережності світу сміється!
До мене він, щедрий, устами твоїми сміється.

Простори лягли ніби плеса зеленого світла,
А небо стоїть ніби плеса блакитного

Дивлюсь крізь вікно,
як сходить сонце зимове.
Магічно гарне, величне, спокійне,
так близько від мене
сходить воно:
над дахом, відомим мені, засніженим,
над дубом, часто

Жовтень. Річка холоне. Холоне і берег —
Якби хоча він залишався теплим,
Якби хоча він поза осінню був восени!

Не мовте дітям про смерть. Їх берег,
Де бігають, ходять, сидять

Минає серпень, минає літо.
Душею відчути цю істину
краще за містом.

Велетень, владар і бог,
сонце стоїть навзаходи.
Жовте його проміння
м’яко пронизує верби недвижні над