Вірші класиків - українська та світова поезія

Блиском, блиском,
Миготінням,
Тріском, тріском,
Лупотінням
Розгулявся Цар-Огонь.
В золотих червоних ризах,
В димках білих, синіх, сизих,
Гнівно в’ється по карнизах,

З пристрастю й шумом знайомий доводив мені про кінцевість
Людського марного Я… Поїзд, видимо для всіх,
Рине, самотній, про себе кричить, — а дерева величну
Разом з плянетою

О. Ізарському

Люди — істоти мислящі. Але розрізняти годиться
Творчі і рабські уми. В перших літають думки,
В других — безкрило лежать. І ви правду сказали, мій друже:

Пізні вруна (їх гноблять
Тумани, мороз і сніг)
В полум’ї літа благім
Житом розкішним житимуть.

Пізні слова (як важко
Рости їм крізь лід і біль!)
В обіймах слів молодих,

Пора прийшла, коли в каналах рівних
Тихішає, синішає вода.

В лісах ще зелено; на верховітті
Ще так багато спочиває сонця,
І ще така висока синь небесна.
На луках зникли

День відійшов, високий і яскравий,
Погасли заходу янтарні брами —
І в парку вечір, молодик смаглявий,
Несміло бродить поміж деревами.

Чому вагаєшся, ласкавий

Долю яблуні коло мого вікна
Знаю я: коли надійде знов весна,
Лист і цвіт вона дістане. Як же буде
Уділ зватись мій, коли спахне весна? —
Не питай: стріла цих слів летить в

Йому ще немає року,
а він уже мусить вивчати
(і як вивчати!)
чужий, великий і дикий
світ,
в який його вкинула
рука буття
(я не сказав би, що дуже добра).

Ми —

Як ще ти можеш защеміти, серце!

Вночі був приморозок. Сіра повсть
Над містом нахололим нависає.
Повітря гостре. Тьмяне світло дня
Знесилюється в почорнілім парку.
Ці ґрати,

Глянь: з кожним днем стає каштанів листя рідше;
Але всміхається блакить, хоч і поблідши. —
Якби прощання всі були такі легкі нам,
Не був би теж тяжким докір земним гостинам.

Осінній ліс. Дерева жовтомитрі.
Тепло і тиша. Мир порожніх гнізд.
Над струменем німим сіріє міст,
І павоть не пливе в чіткім повітрі.

В цей день святий, що розтає в

Поблід звичайний день. Його похилі плечі
В тумані розпливлись — і через мавзолей
Набряклих хмар бреде чужий, безбарвний вечір,
Несе тягар утом і самоту смертей.

Ми всі

Змаліли дні! Чолу їх сяєва корон
І добрих перемог не суджено прийняти —
І стало все життя похоже на полон
Одноманітної кімнати.

І як значливостей не доступились дні,
Лиш дух

Душа заблукала в полоні дощу.
З полону дощу як ти вийдеш, душе?
Для чого підносиш в туманах свічу?
Свічу ту лиш чудо тобі збереже.

Як доля — цей дощ. Він безжальні

Три дні стояла над землею спека
Нерушна, велетенська і всевладна;
В томливім і терпкім чеканні зміни
Години чергувалися, налиті
Сухим, невтомним, порошнистим світлом,
І навіть

Як довго
Скучала плоть. Невільниця сама,
Вона надщерблений скувала дух —
І дух мовчав під верствами тяжкими…

Промов, заговори устами неба
Ти, що мене потужно

Забутливі сади цвітуть в солодкій млості,
А між коріння їх жадібно заплелись
І в німоті грізній і тужній тліють кості
Людей розстріляних, замучених колись.

Чаклунством торкнений

Підводяться уперто димарі
Понад дахами вгору — а вгорі
Не небо, а бездушні пустарі.
О туго дожидання!

Збідніло, серце, ти давно — і все ж
Ти рвешся з стиску скам’янілих меж

То доля в вироках безжалісна, жадала,
Щоб пам’ять уст моїх ніколи не лунала
Для тебе піснею, щоб серця день поблід…

Моя душа тепер — осінній краєвид:

Суворі обриси лісів.

“Не згодна! Цей ляндшафт — сентиментальний!
Занадто синя далечінь заток,
Ваш легіт в лагоді своїй — банальний
І схожий на цілунки оболок.”

І я побачив, сповнений тремтінь,
У