Вірші класиків - українська та світова поезія

Зв’януть квітоньки рожеві,
Тільки хмарка їх не скропить.
Пал гарячий полудневий
Їх утомою обхопить.

Помарніють квіти, трави,
Ніжні лілії, купави,
І любистки, і окропи…

І
Десь лунає спів витворний.
Плюскіт річки. Шепіт верб.
Морок сонний, морок чорний
Ріже сяйвом місяць-серп.

На просторі крапки-зорі,
Наче іскри, миготять;
Темну

…Й сама не зна (бо причинна)
Що такеє робить…

Т. Шевченко

Все я знаю… Все забула…
Я снохода, я сновія,
Вся в уяві потонула,
Я легенька, наче мрія.
Сонним

Легко, легко вітер дише,
Ніжним приторком колише
Мак червоний,

Теплий подих полудневий
Носить в далечі рожевій
Передзвони.

В вербах горлиці воркочуть,
В травах

І
Нероздільний, тьмою спаяний,
В чорній масі тоне бір;
Мов сп’янілий, неприкаяний,
Я вступив в таємний мир!

Страхом-жахом в душу дмухає
Чорна нічка лісова,
Десь

Вся душа твоя святая
Кров’ю власною облита,
Сила ж серця молодая
Злісно бурями розбита.

Давні гімни десь завмерли,
Стихли, зникли бурі-грози,
І дрижать, біжать, як

Гомін, гомін на селі:
Співи, гуки з пересварками,
Легко пара од землі
Лине, в’ється в небо хмарками.

Б’ють в ковадла ковалі,
Ладять сохи, ладять борони;
Гомін, гомін на

В хмарі, в мареві, диму
Чорну бучу підніму,
Грюкну в полі…
В чистім полі,
На роздоллі
Понесусь над сонним краєм,
Степом, гаєм,
Без розбору,
Піднімуся вгору,

Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир!

Там, на морі, на просторі,
Розігнавши млявий сон,
Виллєм муки

В споминах ніжних дивних ідилій
Привид чудовий ясно встає —
То пережите в юності милій
Щастя моє.

Чую, я чую давню розмову —
Ллється в повітрі тиха вона,
Капає, ллється

І
Не доходь, не доходь до останніх границь,
Не стрівайся самотно з кінцем!
Повернися назад до живих таємниць
Любознавчим юнацьким лицем.

Тут і сонце, і тінь, тут і буря, і

(Поетичний жарт)

Викликає ясний дух
Вірш легесенький, як пух,
Вірш, як усміх неньки,
Вірш маленький, коротенький,
Без задуми, без вагання,
Без кохання, без

І
Пісня в повітрі крильми тріпоче,
В звуках роїться,
В небо блакитне кинутись хоче,
Наче орлиця.
Чуються звуки сталі і кремню,
Горді акорди;
Пісня лунає, кида на землю

Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне
Вільний, мрійний, тихий дзвін,
В світлі, в вітрі, в небі тоне,
Спів розносе
І голосе.
Хто се, хто се
Дзвони носе,
Хто се він?

Знаю,

М. І. Степанову

То повіє, то ущухне
Буйний вітер на роздолі…
Глянь — мигне та й знов потухне
Огоньок заблудлий в полі.
Глянь — дрижить,
Біжить,
Палає,
В

В ніч, як острах суєвірний
Серце холодом різне
Або гострий сум безмірний
Смертним духом повійне,

Мир тоді — німа пустиня,
Безвідрадная тюрма,
Де марнується святиня,

Останній звук моєї ліри
Не буде криком безпорадним,
Не буде стогоном зневіри,
А гімном радісно-принадним
Того співця, що лине в вирій
Перед морозом повновладним.

Той

То серце співало, то з серця лились
Вабливі, хоч змучені згуки!..
Чи вдячний нащадок згадає ж колись
Співцеві страждання та муки?

Чи вдячний нащадок згадає той час,
Як всі ми

Став Дніпро. Зомліли в сумі
Сніжно-білі явори.
Я один стою в задумі
Край гори.
Сила велетня закута.
Груди вкрив холодний лід.
Дід Дніпро, Дніпро-Славута
Смертно зблід.

Олексі Коваленкові

О ні, Поет — не гладіатор,
Що бавить натовп цирковий!
Поет — пророк, Поет — новатор
І вільний мучень життьовий.

В людських ганебних