Вірші класиків - українська та світова поезія

Переливними струмками
В вічне море забуття
Разом з ясними думками
Тихо котиться життя.

Там потонуть почування
І погасне світ ідей,
Що палкії поривання
Викликає у

Скажи — кому послать прокльони
За всю отруту дум моїх,
За сі пекучі смертні тони,
За мій гіркий, кривавий сміх?

Скажи — де винні, де невинні,
І я в смертельному

Як життя твоє цвіте
І в гірляндах пишних в’ється,
Хай в самотності не б’ється
В грудях серце молоде.

А щоб квіти ті цвіли
Пишним цвітом в ріжні доби,
З тим життя своє

Спи, голубко, спи, кохана,
Тихо ніч тебе пригорне;
Квітка сна — нікоціяна
Тут повітря ллє снотворне.

Не лякайся тим, що темно,
Бо на варті сам я стану
І видіннями

Ніч розкрила чорні крила
Скрізь панує мертвий спокій;
Мир шумливий мла покрила,
Сон навіявши глибокий.

Тихо гасне світ од лампи…
Більше світла, щоб сіяло!
Гей, товаришу,

Наче чорною запаскою,
Нічка землю обгорнула,
I фантазією, казкою
В ній природа потонула.

Мов з розвіяними хмарами
Фея ночі прилетіла
І туманами-примарами,
Чарівними

Я гостей дорогих в свій чертог поведу,
В Храм пісень своїх ніжних;
Для гостей дорогих я віночки плету
Із квіток дивовижних.

Тих квіток я шукав весь в огні і в чаду
На степах

В серці ниє давня рана;
Очі хмаряться журбою…
Дай, голубко, дай, кохана,
Дай мені для серця гою!

Давнє щастя в люте горе
Вмить життя переробило!..
Ой, нащо ж ти, серце

Вам не вилізти вік із-за ґрат,
Голосні українські поети,
Коли будете в дула гармат
Заряжати словесні ракети.

«Смертію смерть поправ…»

Великодній тропар

…… Кинь на глум,
Кинь на глум свої страждання,
Виснов світлих вищих дум
І високії жадання.

Хай углядять, як з

Розпаливши світлим зором
Дивне полум’я в мені,
Ти летючим метеором
В світлорайдужнім огні
Десь в блакиті,
В ніжнім світі
Загубилась в далині.

Я один свою пожежу
В

Над полями, над яругами
Дощ летить,
Позолоченими смугами,
Нитками,
Сітками
Миготить.

Оживає все потомлене —
Хоче жить!
В краплях сяйво переломлене

Під водами теплими
В осоці, в комишах, поміж стеблами
Розцвілися
Розвилися
Ніжні квіти, пишні квіти, білі квіти водяні.

Обгорнені тінями,
Десь на темному дні з

Я не впізнав раніш її! —
Худа,
Бліда,
Простоволоса,
Мов та примара безголоса,
Вона одкрилася мені.
…….. І ніч, і день
Я довго ждав з висот надгірних
Богині радісних

Трошки далі, далі, мила,
З мене б’є огонь душевний —
Ти попалиш ніжні крила,
Як метелик одноденний.

Як ефірнеє створіння,
Ти не витримаєш палу,
І душевного горіння,

Капають, котяться сльози по личеньку,
Крається серце в журбі,
Як би хотіла я в темную ніченьку
Впасти на груди тобі.

Тільки б частину журби невимовної
Вилить на грудях

Звуки струн моїх дрижать,
В стіни, в вікна б’ються градом,
То каскадом,
Водоспадом
Набіжать
І одбіжать.

З ними хочеться ридать
І безмежно веселитись,
В полі з

В далеч од Неньки
Ручки тоненькі
Хлопчик Малий простяга;

В погляді яснім,
В сяйві прекраснім
Світить віра і снага

Геній могутній,
Страдник майбутній
Стане

З громадського багна багно
літературне зробили ви…

П.Куліш

Я не співець свого народу —
Він сам поет своїх страждань,
Я славлю небо, славлю вроду
І пал

Ще терпіння трошки, трошки —
Швидко іскри, смужки, стьожки
Розмережать небосхил;
Незабаром
Під серпанком
Злотом-жаром
Дивним ранком
На квітках заграє пил.

Тільки