Вірші класиків - українська та світова поезія

Я в тюрмі, мої ж думи свободнії
Разом з хмарами в далеч ідуть,
Де пороги та скелі холоднії
Таємничу розмову ведуть;

Де гула наша слава колишняя,
Де крові розливались

Зірка в темнім небосхилі,
Рожа повна на могилі,
В пітьмі десь огні —
З’явища прекрасні,
Але все ж сумні,
Сироти безщасні —
Ви рідня мені.

Вітер дужий на

Єсть безверхая хатина,
Єсть полатана свитина,
Кіт та цуцик — вся сім’я!..
Отакий-то сиротина,
Отакий хазяїн я.

Тут колись в своїй хатині
Я співав пісні

Ходять хмари, ходять хвилі
На північнім небосхилі,
Чорні хмари непрозорі
Затулили ясні зорі;

Все заснуло в сірій млі,
Ніч царює на землі.

Чорні хмари — чорні

Як буйному вітру, як льоту орла,
Нема моїй пісні упину,
Вона загримить, як небесна стріла,
На всю безталанну Вкраїну.

Вона загримить і, як блискавка та,
У вічі заплющені

Осьде вам, діти, вода й сухарі,
Нуте ж мерщій до вечері!
Хай собі вітер гуде в димарі,
Віє і в вікна, і в двері.

Хай завірюха мете за вікном,
Снігом курінь обвіває,

Складай в торбину всі пожитки,
Давай мій латаний кожух —
Піду, стара, на заробітки,
Поки голодний не опух.

Немає змоги тут терпіти,
Хоч ти візьми та й пропадай,
Не так

Ну ж, моє серденько, спи несповитеє —
В’язнем з колиски не будь!
Спи хоч не шовком укрите, а свитою,
Та за убогість не гудь.

Виростеш — знатимеш, як твоя матінка
Гірко на

Батьку, постій! Головою понурою
Ти ще тепер не кивай,
Знай — лихолітньою грізною бурею
Я ще не стомлений вкрай.

Хто не боровся з лихою годиною,
Щастя не знав в боротьбі,

Ти чуєш, як жалібно кобза гуде,
Аж стогін з грудей вириває, —
І в голову думка невтішна іде,
І мрію веселу вбиває.

Здається, не кобза, а мати сама
Над рідними дітьми ридає,

Умирай, як смертельно підстрелений звір,
Що й стрільця розриває на шмаття
І побідно несе на широкий простір,
За небесну блакить в нерозгаданий мир
Всю велику жагу і

До великої покари
На розпутті при дорозі
Судять Байду яничари
В Золотім Галатськім Розі.

Суд скінчився.— Хлопці, гайда, —
Мовив сам Султан турецький: —
Люту смерть хай

Що, горілка там чи кров?
Плеще, плеще чарка пінна,
Ну ж, голубко, ну, незмінна,
Як не втіхи — дай отрути!
Щоб життя нудне забути,
Вип’єм швидше! вип’єм знов!

Що там —

Випливало з-за туману
З лихоліттям чорне зло
І з собою смертну рану
Юнакові принесло.

Не горіла, не палала
Чиста свічка воскова,
Як на камені лежала
Молодецька

Той — мудрець, чиї завжди свободнії
Над землею вітають думки,
Для кого дишуть камні холоднії,
З ким говорять квітки і струмки.

Бодлер

І
— Гей, гаю зелений,

Я, мов дух, в самоті
В чарівній висоті,
В невимовно-чудовому мирі,
Де горять,
Миготять
Зорі — свічі святі
В голубому ефірі, —
Красоті помолюсь
І

Вітер шалий, ніби п’яний,
Розігнав, розбив тумани,
Збив, підняв до небосхилу
Хмари пилу.
Проти шалу, проти сили
Буйно сосни зашуміли,
Сколихнулися дуби;
Вітер злий,

Невідомій

Сяє степ в червонім злоті,
В травах тоне передзвін…
Скільки з’явищ у природі,
Скільки звуків і картин!

Десь музика замирає,
Десь прорвалась, десь

Олексі

На пекучім тротуарі
В нерозлучній вірній парі

Похилились,
Зажурились
Два старці.
Два співці.

Кожен з лірою в руці.
Тільки ж більше не

Годі страждання! Кращії мрії
Я розбиваю на дрібні скалки!
Гибелі їхній потай радіє
Дух непокірний, палкий.

Все ж не даремно їх породила
Східного неба принадна краса,
В