Вірші класиків - українська та світова поезія

Друже мій! В годину ранню
Серцем чулим я замер…
Слухай пісню ж сю останню,
Що співаю я тепер.

Лине пісня в журних тонах,
Звук за звуком навздогін…
Так гуде на

Я покину, я покину
Дум юрбу бентежну
І полину, і полину
В височінь безмежну.

Там у хмарах, там у хмарах
Зникну я й розтану
І в небесних світлих чарах
Ясним духом

Ти, поете, з давніх пір
Сам собою тільки втішний,
Бо з тобою цілий мир,
Мир майбутній і колишній…

В сяйві сонця, в сяйві зір
Єсть до тебе промінь пишний!
Як то можна? Ти

Глянь, голубко, як на небі
Ясні зорі миготять,
Глянь, як інші з їх додолу,
Наче вигнанки, летять.

То вони з висот небесних,
З величезної сім’ї
Загорілись теплим блиском

Віє метелиця
Крутиться, мелеться,
Котиться полем у млі;
Килимом-хутрою падає, стелеться
Сніг по замерзлій землі…

Квіти торішнії
Зернятка ніжнії
Сипали там

Віє вітер по долині,
Верх колише на ялині,
Шепче казку-таємницю
Про калину-чарівницю;

Як калина червоніє,
Коли теплий вітер віє,
І яка вона недужа,
Коли віє злісна

Наче сонні, тиходзвонні,
Безнадійно похоронні
З вітром носяться пісні;

В їх злилися давні болі,
Спомин щастя, спомин волі
І прокльони голосні.

Тихий сон стуляє

Мов під білою наміткою,
Під мережаною сіткою
Спить діброва.

Не шумлять гілки привітнії,
І зв’ялила квіти літнії
Власть зимова.

Тільки де-де між заметами
Віє вітер

Розкішний степ… Убогі села…
Це ти, мій краю чарівний?
Мій рідний край такий веселий,
Мій рідний край такий сумний!

Як часто я в своїх надіях
З тобою, краю мій, живу,
Бо

І
Я скінчу свої страждання
І на шлях, слізьми напоєний,
Вийду сміло без вагання,
Дзвоном ліри заспокоєний.

Щоб не нило, не боліло
Серце, ще не загартоване,
Я пущу

Глянь їй в очі! — Пишні вії,
Мов озера, обгорнули,
Де блищать живі надії,
Де страждання потонули.

Глянь їй в очі! — Наче в морі,
В широтах багатоводних,
Огоньки —

Никнуть, бліднуть ночі тіні,
Полотніє темний фльор —
В величезному падінні,
Весь в огні, в самогорінні
Ріже небо метеор.
То таємний дух творіння,
Провозвісник вищих сил

Мене на розпусту недоля турнула,
Як мати злочинна неждане дитя;
Дивітесь, як сміло, як злісно пірнула
Вона моє щастя в розпутне життя.

Засни ж, моє серце! З-за чорної

(Христі О. Алчевській)

Як тихо в кімнаті!
В заквітчаній шаті
На темній іконі
В кривавій короні
Христос головою поник.

Неначе нудьгує,
Що мучивсь він

Хоч нема в мене й шага,
Так зате я завжди вільний!
Я за гроші не слуга,
Бо до їх я не прихильний.

Хоч нема в мене рідні,
Так рідня ж мені природа,
Сестри єсть в мене

Наче сонцем роздратовані,
Що минало нашу тінь,
В вікна міцно заґратовані
Ми дивились в далечінь.

Там у фарбах розмальованих
Грала райдуга-дуга,
Нас же, в стіни

З піснею, з казкою, з словом, з молитвою,
З рідною мовою — гострою бритвою
Муза явилась моя.

Струни сердечною кров’ю окроплені,
Вільним жаданням акорди охоплені
З нею несем

В саду похилилася квітка осіння
На ніжнім високім стеблі
І сипле додолу доспіле насіння,
Ховаючи в мокрій землі.

За дітьми росою не капають сльози,
Бо знає те квітка й сама,

Чоловіче! Хоч би жмінька
Щастя раз тобі упала.
Лиха ж, хай йому ковінька,
Й без прохання єсть чимало!

Та щоб щастя не такого,
Як бажають кволі люди,
А жагучого, палкого,

Чарівнице моя!
Як згадаєш мене
Ти на милій, веселій отчині,
Всю нудьгу прожене,
Ту, що давить мене на чужині.

Єсть в серденьку в мене
Одповідна струна.
Та, що скута з