Вірші класиків - українська та світова поезія

І
Як живуть мири надземні,
Ми гадаєм з давніх пір,
Як там крешуть камні-кремні
Іскри-зорі з іскор зір.
Як живуть серця незнані,
Нерозгадані, мов мири,
Ніби огники в

Нас не спалять, нас не спалять
Цілі огнища купальські:
Наші думи, нашу пам’ять
Верне потічок Кастальський.

Ми вигнанцями в пустелі
Будем щастя добувати,
Для духовної

Вся в колючках, вся в гірляндах,
І в тернах, і в пишних квітах,
Вся в коштовних діамантах
І в блискучих огнецвітах
В млі горить моя мета —
І гріховна, і свята.

Вся

Як спалахне серце кволе
Палом страчених надій,
Я прийду до тебе, доле,
На страшне криваве поле,
На останній смертний бій.

Все одно я маю рану,
Рану смертного жалю,
Так

По широких степах України
І по різних далеких кутках
Ми згинаєм робітницькі спини
І тримаєм всю працю в руках.

Тільки з праці тієї не досить
Навіть хліба для наших дітей,

Линуть,
Плинуть
Хмарки літні,
Хмарки радісні, блакитні
Розпливаються в повітрі.
Наче фарби на палітрі,
Сяйвом-золотом оточені,
Линуть,
Плинуть,
Поки згинуть,

Усміх пославши в останнім промінні,
Згинуло радісне літо;
Дощик уїдливий, дощик осінній
Сіється, наче крізь сито.

Сонце не вийде, не виглянуть зорі,
Мов поховались в

З жалем, з болем
Понад полем
Крик розноситься чаїний,
Наче в давні
Дні безславні
Плач рабині
На чужині.

То неначе
Мати плаче
За погубленими дітьми,
Що в

Ні! До смертної хвилини
Люд жахливий не привикне —
Перед нею і орлиний
Погляд смілий враз поникне.

Хто ж одкине жах могильний
Задля вищого пізнання,
Той свій ясний дух

Зорі в небі темно-синім
Променисто миготять;
Тихо тіні на долині
Колихаються, тремтять…

Сон, як материна ласка,
Обхопив бентежний мир,
І нічна чудова казка
Розлилася

(Хр-і А-й)

В небосхил задивившись далекий,
Де задумливо зорі горять,
Дві високі гілчасті смереки
Край заснулого саду стоять.

Місяць тіні од їх

Не вітром свавільним, радісно-буйним,
Не оживляючим шумом —
Осінь повіяла духом отруйним,
Осінь повіяла сумом.

Сумно поблідли малюнки природні,
Твори натхненної флори.
В

І
Здається, я крикну з душевного болю
І сон опівнічний навколо збужу!..
Охоплений міцно нудьгою-журбою,
Один по кімнаті ходжу я й ходжу.

Я більше не маю душевної

Лийтеся, спомини, в душу зомлілу,
Щастям навіки забуту…
В ніч таку місячну, в ніч таку білу
Вперше пила я отруту.

Вперше, захоплена чаром могутнім,
В серці почула я

І
Я стою на кладовищі.
Вечір. Сонце нижче й нижче.
Золотить горби й хрести
Блиск останнього проміння,
Наче хоче провести
Світ в довічне царство тління.
Смутком

(В ніч під Купала)

Я гадаю, чи не вдасться
В темну нічку під Купала
Здибать в лісі квітку щастя,
Що надовго десь пропала.

В зимових оранжереях,
І в степах

Друже мій — вороже! Стати до бою
Всіх нас примушують поклики честі.
Будем же чесно й одверто з тобою
Прапори нести.

Будем вживати ми засоби чисті,
Щоб поважали нас люди

Ніч цілющою росою
Над трояндою-красою
Сипле каплі-діаманти,
Та, мов щастя давні згадки,
Сумно падає на грядки
Листя з блідої троянди.
Де ж ті пишнії узори,
Ніжні твори

Квітоньки ніжні лягли під косою;
Над свіжим покосом
Плакала, капала нічка росою
В жалю безголосім.

Плакали хмари. Вітри непрошені
Над ними ридали.
Вкупі лежали квітоньки

Тонкостеблі василечки,
І любисток, і шевлію
Коло хатнього крилечка
До схід сонця я посію;

А щоб дихали в кімнату
Ніжні пахощі в віконце,
Я посію руту-м’яту,
Як за