Вірші класиків - українська та світова поезія

І
Вийди в гай, царице Мая!
Між рослинок і живців
Фею Мая встріне зграя
Вперше чуваних співців.

Шелест перших заворушок
Легко листя рознесло;
Для метеликів, для мушок

Не аравійським ураганом,
Не смертним подихом чуми —
Впивайся сонцем над туманом,
Впивайся зорями у тьмі;

Як ураганом, так не вбивчим,
А тим, що дме, змітає пил,
Що

Що таке — переживання?
Ряд умовин!
Пісня рання про кохання,
Скута холодом хуртовин,
Воскресає в цвіті травня,
Тільки з цвітом і проходить;
Туга чорна, туга давня
Жар

Фантазія
І
Ми ідем плече з плечем
За чудовою травою
Осокою, комишем
Течією дніпровою.

Білі лілії цвітуть —
Цвіти чистого кохання,
Їх гойдають, бережуть
Води

Тихо, тихо. Не шелесне
Сонний темний гай.
Ллється сяєво небесне
В мій самотній рай.

Рай мій — нічка; рай — самотність;
Сум в душі на дні;
Рай мій — та безповоротність,

Із української старовини

Ясним зором над Босфором
Сяє місяць золотий;
Димно-млистим літнім фльором
Огорнулися сади.

Сплять акації, чинари,
Сонно диха кедрів

Ні кохання, ні мрій, ні сердечних утіх
Не лишив я в таємному храмі —
Непристойний там сміх,
Де змивається гріх,
Де змиваються давнії плями.

Поривання палкі й полохливі

Про давню любов я не можу співать —
Стискаються груди з одчаю!
Я можу лиш свято, так свято мовчать
І плакать самотно без краю.

Я ніччю літаю в надземні краї,
Позбувшись

Ніч заплакала сльозами.
Позбирав ті сльози ранок
І розсипав між квітками
Для безжурних городянок.

Роси квіти зберігали,
Творчий пал їх холодили…
Ніжні квітоньки

Любий краю!
Я вмираю
В нерозважній самоті;
Я люблю тебе так вірно,
Так сердечно, так надмірно;
Я беріг твої скрижалі,
Я збирав тобі коралі
І перлинки

І
Нерви мої — струни;
Серце моє — ліра;
Як розходяться буруни
Диким виром серед мира,
Нерви-струни загудуть
Диким шалом.
Мов стихія б’є по струнах,
По серцях і

Все змарніло, все поблідло,
Гасне, гасне ясне світло;
Квіти білі, квіти сині
В’януть, никнуть в самотині,
Ароматами не дишуть;
Сонцем витворену думу
В чарах мороку і

Наче ворог пройшов по душі молодій,
Все понищивши цінне і миле, —
Так любов залишила в істоті твоїй
Тільки листя змертвіле, зотліле.

То ж була не любов, а болюча жага,
Тіла

Рви ромашки і левкої,
Рви квітки мої в саду;
Я зроблю тобі настої,
Де всі чари розведу.

Я навіку силу-вроду
Тим настоєм збережу;
Ласки сонця, фарби сходу
В кожнім

Гойдаючись, тіні в годині вечірній
З промінням срібляним свавільно злились
І, хвильку побувши у дружбі невірній,
Безжурно і легко навік рознялись.

Так саме розбили ми дружбу з

Можу прощати до власного болю,
Можу любити до прикрих огид —
Щастям великим, неначе журбою,
Хмариться радісний вид.

Можу так весело, радісно грати,
Можу од жаху впасти в

Луки, води, баговіння
Вільний голос подають —
Так і чується гудіння
Зверху, знизу, там і тут.

Ллються звуки на просторі —
І в повітрі і в траві;
— Вийди в щасті, вийди в

Тихо сонце закотилось.
Небо в смугах золотих.
Все заснуло, притаїлось;
Степ дрімає; степ затих.

Плесо річки виграває,
Сплять, дрімають комиші;
Ніжно пісня випливає,

Не в екстазі — декадансі,
Не в сновійнім хорім трансі,
А на вільному просторі
З буйним вітром в розговорі
Ти покажеш в дивнім творі
Силу велетня міцного,
Силу співу

З ким я серце розділю,
Де так палко забриніли
Перші думи, перші сили,
Де я знову спопелю
Перші витворені чари,
Що руїни освітили
Ясним сонцем із-за хмари?

Чую, чую в