Вірші класиків - українська та світова поезія

Як любовно,
Невимовно
До колиски
Сипле блиски
Місяць легко затуманений!
Мов червонці,
На віконці,
На узорі
Грають зорі,
Бісер сиплячи розпалений.

Спи ж,

Хто сказав, що ми безсмертні? —
Всі ми згинем на землі!
Тільки те, що ми інертні.
Нерухливі,
Боязливі —
Певний знак і доказ тлі.

Ми живем, немов для спроби,
І,

О віщая душа моя,
О серце, повнеє тривоги,
О як ти б’єшся край порога,
Край переходу в небуття.

Ф. Тютчев

І
Не лоскоче, не лоскоче
Болю серця морок ночі,

Всі ми краплі в вічнім морі,
Рівні всі між нас;
Всі ми біль таїм у взорі
В наш останній смертний час.

К. Д. Бальмонт

І
Не муч, не муч мене докором
За те,

«Легко, легко подихну,
Квіти, трави зворухну,
Тихо щезну;
Знову силу величезну
В рідній сфері проявлю,
Вільним вітром в полі свисну,
Ясним сонцем з неба блисну,
Мов

І
Вільним, ніжним вітерком
Ти торкнулась до клавіри;
Я болючим гострим злом
Звуки викликав із ліри.

Все прожите навесні
Ти, мов фея, воскресила,
А мої, мої

І
Годі вже жаху і гніту вечірнього —
Зливу неясного блиску і тьми;
Годі пливти серед моря безмірного,
Нагло пливти і блукать без керми.

Сили погублені, нерви

І
Квітоньки-дітоньки, сині волошки,
Білі ромашеньки, стебла тонкі,
Треба б зазнати вам щастя хоч трошки,
Ви ж звеселяєте всі колоски.

Ви звеселяєте в полі житинки
В

І
Поле. Гай. Синіють луки.
Манить погляд небосхил.
Як музично грають звуки
Над розливом творчих сил.

Світ палає. Мир тріпоче.
Десь ударив перший грім!
Небо гімнами

Не поет, хто сил не має
Звуком душу потрясти!..

Шота Руставелі

Ліру в руки!
Б’ють по серцю ніжні звуки,
Повні смертної розпуки,
Повні гострого жалю;
Ліра

Кожноденний, кожночасний
Блиск душі на дні
Тим прекрасний, що як власний
Незрадливий він мені.

К. Д. Бальмонт

Цвіт мій ніжний, білосніжний
Загорівся і зацвів,

Тьма спуститься на землю…

Защебечуть, заспівають, заридають солов’ї
В ту хвилину,
Як покину
Я сумні пісні свої.

Променистими очами сумно ніченька мигне,
Як не

Звисла ніченька узорна
З величезних синіх шат;
Нічка темна, нічка чорна
Вкрила тьмою сонний сад.

Я піду туди самотно,
Де шумлять осокори,
Прикладу лице скорботно
До

Б’ються хвилі білогриві,
Ходять грізно валуни,
В піні, в гніві, в дужім зливі
Розбігаються, лютують,
Сили збуджені дратують
Буйним подихом весни.

Плещуть хвилі вгору,

Будять огники лампадок
Силу зору запального;
В серці лоскот давніх згадок,
Розкіш віку молодого.

Сяють фарбами ікони,
Грають блиски в синіх шатах;
Ні зітхання, ні

Наводять гармати й рушниці під зло
І око безбоязно мітить, —
Не в Образ то Божий, як мітить в чоло,
Де розум божественний світить…

Бенедіктов

Грізно

Гори, гори! Слова огнисті
Безслідно в Лету не пливуть,
Вони, мов зорі променисті,
В кривавих блисках оживуть.

Твій дивний храм, твої чертоги —
Людьми осміяний курінь,
А

Пам’ятай же, як людину
Ти побачила в сльозах.

Анаст. Грюн

Не соромся плачу і давлючих ридань,
Не ховай своїх сліз проливних!
Той, хто може ридать, той, хто може

Любий, милий!
Нам платили
За високі дивні речі,
За сердечний пал кохання
Гострим сміхом ворожнечі,
Болем зла і катування.

Люба, мила!
Дика сила
Нас ніколи не

Я створив свою пожежу
Міліонами огнів;
Я для тебе обезмежу
В ніжних ласках,
В співах-казках
Далечінь веселих днів.

Щоб жила ти серцем чулим,
Як піду я в царство