Вірші класиків - українська та світова поезія

На вас, завзятці юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину:

В вас молода ще грає кров,
В думках у вас немає бруду,
І в серці гріється

На прю! Без ляку і зневіри —
За правду, волю й рідний край!
Бо завзялися бузувіри
Народ наш винищити вкрай.

Повсюди чад, а ворог лютий
Пекельні бенкети справля,
Гнітить

На журбу, на нудьгу, на болючий секрет
На зітхання грудей білосніжних
Одгукнеться, мов брат, твій печальник поет
Передзвонами струн своїх ніжних.
В кожну душу чужу, в кожне серце

В час шумливого прибою
Коло гострих чорних скель
Виступають, мов до бою,
Скуті лицарі юрбою
Із німих морських осель.

Трупи просять оборони,
Скаженіють і ревуть,
Шлють

Будуть духи крильми віять,
Віять, віять і зникать,
Буду думать, буду мріять,
Чари щастя викликать,
Дивну постать, миле личко…
О, скоріше, нічко, нічко,
Покривай весь мир

І
Перебійні,
Мелодійні
Стогнуть дзвони на дзвіниці,
Дробом болі вибивають,
Сумно жалі виливають,
Віють крильми, наче птиц,
Птиці смерті-таємниці,
І літають,
І

Постій! Ні слова про кохання!
Душа поранена не хоче
Будить палкого поривання
В обіймах темряви і ночі.

Коли не гріє сонце ясне,
Коли не світять ясні зорі —
Нащо чуття

Буря крильми розмахнула,
Розпустивши білий пух,
Димом-порохом дмухнула,
Мов криштальна, біла, біла,
Все розбила,
Роздробила
В різнобічний,
Хаотичний,
Перебіжний

Хаос, гуркіт невгомонний…
Цить!
Морок тихий, морок сонний
Нас обхопе вмить.

Після дня нехай наплине
Мла;
Люд, втомившись, одпочине
Од добра і зла.

Зникнуть всі

Образ Божий багном не скверніте.

Т. Г. Шевченко

Брате рідний, сестро, нене,
Рідні страдники великі!
Вам не дасть життя шалене
Спочувань своїх вовіки.

Хто

На жоржини, на троянди
Ранок чистий, золотистий
Сипле сльози-діаманти,
Сипле іскорки перлисті.

Вниз голівоньки із грядки
Хилять квітоньки до стежки
І ворушать давні

Спи, голубонько, до ранку
Тиховійним, мрійним сном,
Ніжну пісню-колисанку
Шепче вітер за вікном.

То вигнанець полохливий —
Брат мій вітер, вільний брат,
Дужий, смілий,

Дзень, дзінь-дзінь!..
Дзвінко,
Гінко,
Легко, легко
Розсипається далеко
Стоголосий передзвін…

Мах за махом дзвонять коси,
Скрізь шумить трава шовкова;
Зверху

Стій! Підніми свої очі засмучені
І на хресті прочитай:
«Тут упокоїлись кості намучені…
Серце розбитеє вкрай.

Тихо так, тихо… Не шлю я анатеми
Тим, хто пролив мою

Чорний степ на виднокрузі.
Густо стелеться туман,
Ніби злився в чорній тузі
З сірим небом океан.

Кожна хмарка, кожна смуга
Сипле крапельки наниз;
Плаче осінь, ллється

Як веселонька блискуча,
Переливна, миготюча,
По моїй країні милій
Мова дивная дзвенить,
В казці, в пісні легкокрилій,
В юних спогадах ідилій,
Мов струмочок,

Чуєш, чуєш? — Кров’ю ллється
Мій свавільний передзвін!
Серце, серце в лірі б’ється,
І мінорний,
Ніжнотворний
Голос лірний,
Перебірний
Сяє в тисячах картин.

Я

Я не знаю рівноваги —
Гармонійності тупиць,
Де нема святої згаги,
Ні горіння, ні одваги,
Ні глибоких таємниць.

Я вітаю бурі, грози,
Як грюкоче в небі грім,
Я люблю

Знай, як я червоним маком
На могилі зацвіту,
Цвіт мій буде дивним знаком,
Що життя я десь веду.

В піднебесному ефірі
Сном літаю наяву
Чи в надзоряному мирі,
Ну, та

Ти зорею чарівною
В млі гориш переді мною,
Сиплеш блиски золоті,
А навколо мене тіні
Розбігаються в промінні,
Де ходжу я в самоті.

Знаю, знаю — темні тіні
Служать