Вірші класиків - українська та світова поезія

Сумно і темряво. В вікна заплакані
Лізе холодний туман;
Хмарою линуть галки перелякані;
В санках біжить якийсь пан.

В хутрі ведмежому тепло вельможному;
Огир басує

Красувала весна, розцвітали садки,
Як ми батька востаннє стрічали,
Як у нас, молодих, серце рвалось в шматки
Від великої туги-печалі.

Між квіток і вінків ясенову труну
Ми

Останні сили дарма трачу,
Минає марно день по дню…
Посивів волос, а ледачу
Сльозу ніяк я не спиню;
Поки життям ще серце тліє,
Вона зі дна його зрина, –
У ній одурена надія

Дайте мені, браття милі,
Крила соколині:
Облечу я край мій рідний
Об єдній годині;

Пошукаю, чи лишилась
Хоч мала місцина,
Де б не знати було кігтів
Пана й

Зорі, зорі, ясні очі
В темній, смутній глибині,
І по синіх шатах ночі
Роєм сиплються вогні…

Мріють, тонуть в темнім морі,
На незмірних глибинах…
І на серці в тебе зорі,

Наче ніч на серці біднім,
Думи чорні, як ті хмари…
В краї милім, в краї ріднім,
Де не глянь – страшенні чвари.

Чом не крикнеш, правдо-мати?
В пущі дикій рідні діти

Навкруг нас ходили грізні хмари,
Крили сонце, гнали світло пріч;
Із багновищ од чумної пари
Морок слався, наче глупа ніч.

Геть шляху не видко стало, йдучи,
В тиску всяк

Яка манісінька лежиш ти у труні,
Моя зориночко досвітня, яснозора!
На заході блиснула ти мені
На жаль тяжкий, на невимовне горе;
Як квітонька, підрізана серпом,
Ти полягла

Чом не весел, мій соболю,
Чи й мені журби не знять?
Хоч у шахи я з тобою
Буду сміливо гулять?

«Ох, то туга незбавима, –
Я боровся кільки крат:
Вже давно мені очима

Прощаємось ми надовго з тобою…
Кохання – глум в невольничій пітьмі:
В своїм краю ти будеш вік рабою,
Я буду теж в рабському вік ярмі.

Не бачиться тобі, мій квіте

Голосить дзвін… В церквах сумна одпра
Кадильний дим осяяний вогнем,
І ницем люд… Кому співаєш – «слава!»,
Чиїм ти молишся «страстям»?

Чи відаєш: то справді був

Де мені подітись з лютою нудьгою,
Чим мені розбити мою тугу-муку?
Ох, давно я зняв би вже на себе руку,
Та жаль груди давить, серце, за тобою:
Що на тебе гляну, вірная дружино,

В грудях вогонь, холодне повівання
Вже чую смерті над чолом…
І знов зрина пекучеє питання,
Яким заснути маю сном?

Чи в ту страшну, сподівану хвилину,
Коли перерветься життя,

Війна! Війна! Часописи лукаві
Розпалюють, розносять скрізь брехню,
Що наш народ жадає, прагне слави
Кривавої, що на сумну стерню

«Женця» страшного все нести готове:
І голову,

Лежав він у крові, пронизаний ножем…
В останній боротьбі його стискались руки,
Хапаючись з безпам’ятної муки
За груди, спечені вогнем.

В очах іще немов життя було,
Але вже

Минає рік… нудний, окритий млою, –
Без радощів, без ясних навіть днів…
Мов каганець, засвічений без лою,
Він не горів, а тільки-но чадів
І чадом тим давив нам серце кволе,

Коли засну навіки в домовині
Й сира земля поляже на мені,
Чи хто згада поета на родині,
Чи прийде хто к могилі, а чи ні?

Кому прийти? Я свої думи-муки
Виспівував в святій

Тяжко, важко по світу блукати
Із срамотним тавром на чолі,
А ще тяжче дивитись на брата,
Як бідує на власній землі,
Як блука у моральній сліпоті,
Не пізнавши й самого себе,

До І. Білика

Оце переглядав колишнії листи…
Яка безодня вже лягла між тим минулим!
Давно пак діялось? А серце сном нечулим,
Мов павутиною, успів час оплести!

І де

Пам’ятi М. Ф. Л.

Душа болить від поривання,
Німіють з туги почуття…
Яке урвалося дихання!
Яке погасло знов життя!

Не стало друга в нас, не стало!
Зламалась