Вірші класиків - українська та світова поезія

Сто років, сто літ потонули у млі,
Як голос твій знявся на рідній землі.

В ту добу все нишкло, могильні хрести
Жалобою неньку вкривали;
Як з дуба рве буря пожовклі листи,
Так

Не спиться… Знов чорнії думи
Обсіли, мов галич, мене;
Знов постать бліда серед стуми
Сон з вій моїх млявих жене…
Та постать немовби знайома
Зринає із мрійної мли:
В

Коли ми уперве кохались
Уранці життя навесні,
До нас ясні зорі зближались
І чулись небесні пісні.
Здіймались в душі поривання,
Як мрія свята, дорога,
І гинули в щасті

О, дякую, що ти прийшла-таки…
Я цілу ніч в безсонні знемагався,
З примарами химерними вагався,
Розважував сполошені гадки…
Вони отут безладним роєм грали,
Сміялися над марієм

Ніч. Замовкли денні речі
Надокруг німа стіна…
Тільки іноді з-під печі
Чути голос цвіркуна,

Та годинник однотонно
Гомонить, знай, – цок та цок.
І нудливо, мовби сонно,

Я знову тут, на рідній стороні,
У тім селі, де літа молоденькі
Мої пливли, мов у рожевім сні,
Під променем любові й ласки неньки…
Мій боженьку! Як діялось давно,
Коли тут був

З напасником нашого слова та правди і волі
Поклав я життя на боріння,
За теє знайшлось і своїх необачних доволі,
Що вергали в мене каміння…

І от я доплентавсь під ним аж до

Посвята доні Людмилі

У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилях холодних Дніпра.

Кінь рине насупроти виру,
Скалки

Згасло світло; темрява надворі,
А на серці ж як у бурю в морі…
Знай, блукаю круг сумної хати,
І нема з ким серця розважати,
Розпитатись, побалакать стиха
Про недолі та про

В снігах несходимих Сибіру,
Де темні бори лише мрілись,
В тайзі, на етапнім привалі,
Вони несподівано стрілись.

Крізь млу ледве сонце шаріло,
Бурульки іскрились на

Ніч. У хаті зимно, темно,
Каганця дасть бі…
Бідна мати плаче ревно
В скрутоньці-журбі…

Хлипа з голоду дівчатко
З-під рядна в кутку;
Під грудима немовлятко
Скигле в

Місто спить. Млою густо повиті,
Маячать кам’яниці жахні…
Знишкло все; тільки збещені, ситі
Ще чигають на втіхи смачні;

Наласуючи за день утробу,
Тра додать їй розкош і вночі,

I гвалт, і кров… справля сваволю сила,
Роз’ятрена, з запеклістю в очах,
З гадюками, що віються, мов крила.
І з піною на зціплених устах…

За нею вслід рабів густа

Парно, душно, як ніколи…
Все куня у млявім сні,
Лиш бринять пестливо бджоли
До гвоздик, що ген рясні –

Пишні мліють в сутім злоті,
Від жаги аж цвіт позблід…
Я ж холону й

(М. В. Ковалевського)

З неба скотилась зоря променистая
В темну глибінь океана…
В мирі порвалася чесна та чистая
Жизнь, за братерство віддана.

Згасла лампада, що

Шлях крутий… розжевріле, знай, сонце пече
Кам’яні розжевріли пороги…
Об загострий стрімчак ти скалічив плече,
В рині-приску попік свої ноги;
Надірвала, звела твої груди зла путь,

Хай тепера рида в мене кобза сумна,
Бо луна в їй пригнічених стогін;
Але разом з плачем хай розбудить струна
До братерського лиха відгомін;

Хай склика до борні за нещасних

Темно. Ліс. Якісь примари…
Ні тропи, ані рубця…
Скрізь по небу сунуть хмари,
І нема ж то їм кінця!

Вітер виє псом голодним,
Мряка ріже по виду,
І під тим дощем холодним

«Грицю, Грицю! йди до тину,
Підсоби на перелаз!»
«Ет, не хочу: не дитина!»
«Та послухай-бо хоч раз –
Я сколола собі ногу…»
«Байдуже!» – «Ось глянь – плече
Мов опухло, їй

Що не день, то гірша мир трухлявий,
Все кона у непробуднім сні,
І нема чим дихать правді млявій
Під п’ятою кривди, у багні;

Над усім панує явза люта,
Братолюбства висохло