Вірші класиків - українська та світова поезія

Посвята моїй дочці Людмилі

Тихо плине нічка дружа,
Одбива сріблом вода,
І ласкаво хвиля дужа
В міру човник наш гойда.

З нас ніхто не заговоре, –
Мов завмерли

Як з тобою ми спізнались,
Всі нам зорі усміхались,
Як рядком сиділи щасно,
Всі цвіли садочки рясно,
А як вперш поцілувались –
Соловейки заливались,
Та й в усіх людей

Дунаю, Дунаю! Наш діду старезний, коханий!
Чого каламутний? Чи крові напився ти п’яний?
Ревеш, скаженієш, аж хвилі червоні повстали,
Шумують, скакають, зірвати силкуються скали;
А

Ох, і де ти, зіронько
Та вечірняя?
Ох, і де ти, дівчино
Моя вірная?

Чи кому зорять тепер
Твої оченьки
У садочку пишному
Серед ноченьки?

Чи кому

(На повстання болгар проти турків)

До броні! Настала година слушна
За рідний край стать в обороні,
Бо вже доконала неволя страшна…
До броні, слов’яни, до

Зіходить місяць, гаснуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову наді мною…
Мій крине, скроплений росою!
З тобою

(З чеського)

Ой щербата ти, слов’янська доле:
Куди глянеш – усе босе й голе!
Скинеш оком на луги темряві –
Тільки вбачиш річеньки криваві,
Скинеш оком на степи

Чи пам’ятаєш, як з тобою
Прощавсь я пізньою добою?
Вечірня зіронька зійшла
В безодні синій над горою,
Понад дібровою німою
Якась пташина проплила…
На сході десь чорніла

Дивлюсь на тебе, і минуле
Знов вирина зі дна нечуле
І будить в хворім серці рій
Колишніх образів та мрій;
З тебе, красо, очей не зрушу…
У пустку темну, мою душу,
За кілька

Коли від ненатлої муки
Огорне сумний тебе ляк
І ти свої знуджені руки
Не здіймеш до праці ніяк, –

Тоді, у ту страдну годину,
Ти, зірко, мене пом’яни,
І я на пораду

Холод… вільготь… Мов сопілки
Завелись у грудях враз…
Швидко край… Давай горілки,
Вип’єм, друже, на сей раз!
Бач – надворі мряка, сльота,
Тіло пухне гірш та гірш…
А на

Ніч згори зорить очима,
Скрізь і тиша, й млява…
Тільки в церкві світло блима,
Бо ще йде одправа.

Ой піду, щоб збутись суму,
Я на ту вечірню,
Та отишу свою думу,
Тугу

Палац сіяє. У світлиці
По стінах, стелі, тут і там,
Горять вогні, мов ті зірниці,
На втіху спещеним очам.

Біліють обруси стягою,
Гра скло веселкою на них;
Столи аж

(На мотив з венгерського)

Забутливі люди… Чи ви ж мені змала
Колись не казали щоденно, бувало,
Що нам заповідав господь розіп’ятий,
Щоб люди любились, як друзі, як

У пишному салоні,
Круг чайного стола,
Розмова йшла про коні,
Про цукрові діла;
Хтось кинув тут про молодь…
І загули гуртом:
«Вона здіймає колоть,
Не учиться цілком,

(До поновлення могили)

За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить, –
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;

І

Жалібного на струнах не грай,
Мій єдиний, коханий мій друже!
І серденька мого не вражай,
Бо воно і без того недуже.

А утни мені пісню одну,
І широку, й веселу, як воля, –

Я знову тут, прикований красою
Твоїх пишнот, безкраїй чарівних,
І знов твоїм простором вільним гою
Вогонь душі, отруту ран чумних…

Там, у краю далекім, – хуртовини
Ще кригою

Коли доля велить полягти за свій край
В несподівану ранню могилу,
Ти, мій батьку святий, серце скорбне втримай
Моя смерть дасть одвагу і силу!

В нетремтячій руці поведе мене

Ночі темряві з завірюхами
Окували геть землю кригою,
Обвили її білим саваном,
Приоздобили в срібло-паморозь;
Розпустили скрізь своє військо ви,
Військо збурене та безжалісне,