Вірші класиків - українська та світова поезія

Не плач, моя рибко кохана,
Шануй оченята-зірки!
Я знаю, образили сп’яна
Тебе оті пані бридкі:

З тебе насміхалися знову
На гулянці майській в гаю, –
За одіж селянську

Ой коли б з тісної хати
Повставали ви, чубаті,
Та зирнули геть навколо –
В вас би серце похололо,
Не пізнали б навіть мами…
За лихими владарями!

Де ліси були темряві

Не сумуй, моя зірко кохана,
Нишком сліз не втирай рукавом:
Чи я ж винен, що лихо нас зрана
Опрягло своїм тяжким ярмом?

Не помисли, моя ти порадо,
Що до тебе я став не таким,

Читаю знов тяжкі глаголи,
Ридання, мучення співця;
Такої муки ще ніколи
Не спочував на серці я!

Ти вік страждав, гірку пив чашу,
Та хоч з надією умер
На слушний час, на

Серце моє нудне, серце моє трудне!
Стукотиш у грудях, дзвониш, мов на трунне,
День і ніч не маю від тебе спочину,
Дай хоч раз заснути на малу хвилину:
Хай на мить позбудусь горя

М. П. Драгоманову

Чи доведеться, милий друже,
З тобою здибатись, чи ні?
Чи серце стомлене, недуже
Й поляже в іншій стороні?

В тяжку хвилину

Україно, моя рідна нене!
Ой тяжке життя твоє й мерзенне!
Що як гляну на гаї темряві –
Тільки вбачу річеньки криваві,
Що як гляну на степи широкі –
Тільки вбачу могилки високі,

Чудова ніч, блискочуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову надо мною…
Мій крине, скроплений росою!
З тобою ледве

Як часом у тебе заграє
Ухмилка на ясних вустах,
Мене мимохіть огортає
Якийсь несподіваний страх:

В очах твоїх відблиск блакиті,
А в серці смиріння святе…
Чи зможеш

Чи довго ще кривді і гвалту тлумити
Святе наше право розвою?
Невже не одної ми матері діти,
Невже не брати між собою?

За віщо ж зневага? Для чого не милі
Братам наші щирі

Нехай згадається в цих думах
Здавен прихильний вам піїт:
Багато сховано в них суму
І поривання давніх літ!
Колись байдужими перстами
Перекидаючи листки,
Ви спогадаєте і

Чого свої очі, чого свої милі
Вмиваєш гіркими слізьми?
Хіба ж ти не знаєш, що люди, як хвилі,
Байдужі, холодні, німії

Кепкують над краєм твоїм сиротливим,
Ти крушишся серцем

Сиділи ми, каганчик миготів,
Дві тіні, тремтячи, сягали аж до мура,
А у вікно дивилась ніч понура,
І вітер злий щось безнадійне вив.

Мов поминки холодні та німі,
Сиділи ми

Хвилями котиться голос,
Мов розлягається луг;
Тихо та гарно в садочку,
Цвіту вишневого дух.

В темряві неба, високо,
Променем зірка мигтить;
Хворую душу моторно

Не руш, о подруго, не руш моєї врази,
Бо хоч твоя рука тендітна й молода,
А все ж поворухне і муки ті, і сльози,
Від котрих ти сама б відскочила бліда!

Не заглядай в мою

Ніч насунулась, на небі
Зоря засвітила.
Людські сльози і турботи
Соном оповила.

Люди сплять; усюди тиша,
Тиша та темрява…
Тільки в церкві нашій вбогій
Ще іде

Сядьмо тут, рибчино, в холодочку, –
Славно так на травці одпочити…
Подивись, – немов ми у віночку –
Явір так шатром розкинув віти;

Квітом геть укрита вся пахучим
Біля його

Ізнов нудьга, непрохана кума!
І серце буцім жде якоїсь-то отрути…
Мовчи, бездольнеє! Недовго нам тягнути,
Доплентались, що й світла вже нема!

Чого чекать? Одурено

За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З

Як пишно тут! Покинув я весло,
Нехай пливе мій човен за водою…
Мов зайнялось вогняною стягою
На заході розтопленеє скло.

Ані дихне… Ген-ген туман густий
Вже огорта наміткою