Вірші класиків - українська та світова поезія

Зажурились галичанки та й на тую зміну:
«Ой відходять наші стрільці десь на Україну.
Хто ж нас поцілує в уста малинові,
Карі оченята, чорні брови».

«Не журіться, галичанки, є ще

Лісова пісня

Чи знаєш ти найкращу в світі пісню,
Як ліс шумить і грає темний бір?
Чи знаєш ти цю тишу благовісну,
Як ліс мовчить і молиться до зір?

Чи знаєш ти

Ситом сіє сиві струї
Хтось химерний. Хмар хитон
Розпростер на небі вітер.
Слизько. Слізно. Сумно. Сон.

Вимок ворон на воротях.
Сльози скапують зі стріх.
Ластівка

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я

1
Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин
І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,
Що здурманює кров чарівною красою хвилин, —
Там спалала жага і злилося з

О, поклади лілеї рук
На мої очі вже слабії,
Щоб духом злинув серед мук
І в млі пашистій бачив мрії
Крізь біль лілей!

Згаси в очах жаркі вогні,
Скрий квітку вуст рожеву,

Двері, двері замкніть! Затушкуйте вікно!
Ох, і сили терпіти немає…
Хтось кричить, проклина, хтось рида жалібно
Й моє серце ножами проймає!

Через стіни, крізь піл отой лемент

(Переспів)

Богородице і діво,
Мати божа пресвята,
Вчуй псалом наш милостиво
Край пречистого хреста.
Той псалом – запекла кров,
Той псалом – батьків стогнання,

Коли, бува, в борінні за життя,
Зневірений неправдою людською,
Бажаю я й жахаюсь небуття
Під тяжкою смертельною нудьгою, –
Тоді іду помарить край ставка,
Де лагода та сяєво

Всьому кінець… надії вже нема…
Кудись везуть… сумні якісь розваги…
В останній раз вітаюсь з усіма –
І одірвать очей не маю зваги…
Прощайте ж ви, ріднесенькі краї,
Осяяні,

О, вернись, моя музо, на мить –
Уже сонце зникає за море…
Моє серце болить і горить:
Щось на мене встає необоре,
В темних шатах, хвилює, як мла,
І морозяним холодом віє

Добраніч змученим, нужденним,
Усім трудовникам щоденним,
Які й разу не склали рук;
Добраніч гвалтом недобитим,
Що віддали всі сили ситим, –
І заробили пекло

О господи! Пробач мої благання!
Не раю я в предвічного молю –
Безжурного, святого існування,
Прозорого спокою кришталю…

За сяйвом зір, в байдужому безмірі,
У тихому

Мов бачу тихую оселю
В якомусь світлі чарівнім:
Кахляну грубу, білу стелю,
Дубовий сволок, а на нім
Медяники і легуміни
Та зілля всякого пучки,
У візерунки вбрані

Чертог сіяв… Вона на сцені грала
Й веселістю легурною няла
Людські серця, – аж гоготіла зала…
А там десь геть її дочка мала
В гарячці злій без пам’яті металась
На проханих,

Як урочисто тут, замовк величний бір,
Неначе храм по молитовнім співі;
В вечірню млу понявсь його сумний убір,
У померки таємно-полохлнві…

Верхів’я хвой горять, немов ті

Ранок пахощами віє;
Ясно й широко вгорі,
І рожевим світлом мріє
Риза пишної зорі –
Вся у перлах, самоцвітах,
В легкім плетиві з хмарин..
І ось-ось загра по

Болить моє серце… холоне в грудях,
А ніч кругом чорна, понура…
Крізь стуму на мене вдивляється жах
Сліпими очима з-за мура.

У комині вітер аж квилить, гуде,
На вікна сльозами

Я бачив сон… Ні, марилось уяв –
Він і тепер стоїть перед очима.
Безмежний степ, укритий снігом, спав
Чи мертвий був, як пустель несходима.
Ні кущика, ні горбика кругом,
Ні