Вірші класиків - українська та світова поезія

Перепливуть роки, як ріки,
І дні, як табуни хмарок,
А ти яснітимеш повіки
На березі моїх згадок.

Перегудуть погрози грому
І дощ осінній прошумить,
Та буде вічно в серці

Поїхати в далекий манастир,
Де Бог щодня приходить на розмови,
Де в келіях царює вічний мир
І осіняє братію Христову.

Піти з отцем ігуменом на прохід,
Відвідати порослий

Положи свої добрі долоні
На моє розболіле чоло!..
Ген, на заході — мури червоні,
Ген, на сході — у мряці село.

Заспівай мені пісню про радість,
Розкажи мені казку про

Червоне море, чорний берег,
І небо — непорушна сталь,
Куди не глянь — розбиті двері
І тінь розп’ятого Христа.

На досвітках — іржаві роси,
Солоні ріки і стави,
Безпутній

Маріє, Мати Христа Бога,
Трояндо запашна!
Чи вже для нас повік дорога
Така страшна?

Від Джінґісхана по сьогодні —
Дими, дими, дими…
Позаповнялися безодні
Ущерть

Не раз я був на возі і під возом
І їв хліби з усякої печі,
Я пізнаю, що серце, а що розум,
Що голуби, що круки, що сичі.

Ніщо мене на світі не дивує,
Ні глупота, ні підлість,

Йдемо дорогою життя,
Як ті сліпці на прощу.
Над нами вихром дні летять
І зачекати не хотять
“На Вас? Як довго? Пощо?!”

Таскаємо в своїх торбах
Пророцтва і пеани
І

“Як можеш так себе хвалити?!”
Питався раз старий поета молодого.
“Нічого в тім немає, дядьку, злого,
Коли хвальба дає і їсти й пити!

Бо слава — пташечка химерна,
Не прилетить

Пісня

Розігнала доля нас по світі,
Як той вітер листя восени,
Не дала нам ані дня радіти,
Не дала нам сонця, ні весни.

Коротаєм вік свій на чужині
І скриваєм

Давні ми вже, дівчино люба,
Та не погасло в нас чуття,
Взяли ми молодість за чуба
І завернули з небуття.

Ми воскресили в грудях спомин,
А в душах розвели вогонь,
Ми знов

Пісня

Розлетілись мої мрії,
Як кульбабин цвіт,
Розійшлися всі надії
Сиротами в світ;
Гей-гей сиротами в світ.

Вже я мрій не позбираю,
Не зізву надій,
В

Така маленька хатка в лісі,
Такий старий, забутий світ.
Над ним лиш сонце, хмари, місяць
І зір невдаваний привіт.

Зайти в ту хатку, запалити,
Дивитися в яркий вогонь.
І

Отці духовні благодати повні,
А цивільні люди злобні і гріховні.
Так воно, так воно,
Так воно!

Отці духовні Бога величають,
А цивільні люди з чортом накладають.
Так

Вже не для мене сміх, забава,
Промови, дотепи, пісні,
Минула молодість ласкава,
Прийшли старечі сірі дні.

Гаряче серце спопеліло,
Зів’яли очі і уста,
І дух слабий, і

Пожовкле листя, сіре небо.
Осінній вітер, листопад,
Ох, скільки споминів далеких
До нас вертається назад!..

Був час і вітряний і зимний,
І листя падало на шлях,
Та в душах

Багата ти єси і бідна, Україно,
Мій краю дорогий, і раю і руїно.
Благословенна ти, й проклята рівночасно,
Замаяна добром і вкрита лихом рясно.
Топтали твій загін наїзники недобрі…

Як ніч приляже за порогом,
Як стихне вулиця і дім,
Згадай знайомого старого
Що був вірителем твоїм.

Кожний думай, що на тебе
Ювілей небавом жде,
Що тебе хвалити будуть,
Як ніколи і ніде.

Що тоді тобі припишуть
Все, чого ти не зробив,
Навіть тут всміхатись будуть

Ходиш в церкву, б’єшся в груди,
Подивляють — ксьондз і люди,
А як вернешся до хати
Любиш чотирьох жонатих:
Константина і Івана,
Володимира й Романа.
Та тобі ще мало

Буває так: Ідеш, ідеш, ідеш…
Перед тобою, за тобою шлях.
Куди очей веселих не зведеш,
Усюди сонце: в світі і в думках!

Нараз — як втяв: скінчився шлях тобі,
Перед тобою гуща