Вірші класиків - українська та світова поезія

Стрілецька пісня

Як стрільці йшли з України,
То сльози тремтіли в очах,
Бо кожен кидав дівчину
На тих широких, на тих розлогих степах.

Розвіялись мрії

Малому дні, як тижні,
Дозрілому, як дні,
А як швидкі години
Старенькому мені.

Сонце — як усміх дитини,
Хмари — як материн гнів.
А понад нивами лине
Сріблом вибиваний спів.
Сріблом вибиваний,
Золотом зливаний,
Дзвонами золотими.

Серце камінне —

Давить мене той стоголовий,
Тисячоокий звір
І кожну добру каплю крови
Висмоктує лежма.

Повітря! — груди. Сонця! — зір.
Душно. Тьма.

Грізне залізне

Кругом по полю чарівниця
До місяця полотна сушить,
Зубами скреготить, свариться,
Хто полотно ногою рушить.

Патлаті кужеле поклала,
Де сосни синіли зелені,
І відьмам

“В погоню, в погоню за ним!
Гляньте — тіка в далині!”
Дивуються трави: “За ким?!”
“Вітер!” — Кричать ясені.
Береза: “Ой, коси порвав!”
Липа: “І груди роздер!”
Хвилюється

Сказав Господь: “Прокляття вам!”
І леґіоном білих крил
Стрясла причаєна тривога.
Засумував небесний храм,
Бо половину ясних сил
Скидало в тьму прокляття Бога.
І мовив Бог

Купається село в розтопленому золоті,
Горять дахи і куриться дорога.
Зідхають дерева: “Колись були ми в холоді.”
Рухливу тінь вколисує знемога.

Прищулив очі дуб, схилили чола

Як забрався останній сніп з поля
На спочин у стодолу,
Вийшов вітер потиху з подолу
І розглянувся… Воля!

“Грай музико!” Заграли тополі,
“Веселіше!” усюди…
“Гей, набік там

По полі вітер листя гонить,
Як доля сироти дрібні.
На сон голівку днина клонить,
і сумерки повзуть брудні…

Вечоріє, сірі тіні
Лізуть в хату крізь вікно
І лягають попід стіни
Уводно.

Вечоріє. Налітають
Рої скорбних дум
І на серце насилають
Дивний сум.

Похмуре небо і гнівливе
Над безпомічною землею
Проносить тучі, бурі, зливи,
І оливом тяжить над нею,
Немов той злочин над душею.

В третю річницю смерти Нестора Нижанківського

Це знають гори, доли,
Ліси, поля і дебри,
Що наші українці
Найкращі конфінебри.

Когось десь поховати,
Чи плакати

Десь там, за горами, всміхнені обрії,
Десь там, за горами, даль золота.
Жду — не діждуся я вістоньки доброї.
Хмари, сльота…

Десь там, за горами, ручки залюблені
Шовком

Село моє, до тебе у гостину
Приїхав я з задимлених вулиць.
Прийми мене, як матінка дитину,
І росами змий тугу з моїх лиць.

Провадь мене на зелень свого поля,
Погладь мене

Присвячую Л. Лепкому

Ти кажеш, друже, що будуєш хату,
А в ній ватран, що розпорошить тіні.
Положиш дичу шкіру волохату,
Поставиш лави попід білі стіни,
І як тобі

І там і тут хмарки біжать,
Сміється вітер молодий,
Зелено руняться збіжжя,
І коливаються сади.

І там і тут ліси шумлять,
Весна клекоче в грудях рік,
Встає невиспана

На древнє місто сіли мряки,
На древнє місто королів.
Люблю я той старинний Краків
З достойним замком на скалі.

Люблю його маленькі площі,
Покриті сніддю вулиці,
Церкви —

Купаюся у ранку золотім
І п’ю повітря, зимне, як вино.
Який прекрасний той господній дім!
Яке велике, чисте в нім вікно!

Поля ще сплять, закутані в імлу,
Та ліс вже встав,

Тиха ніч поля накрила,
Як щовечір накриває
Добра мати сонну доню.
Тільки звідкись пошум крил,
Тільки щось шепоче гай,
Тільки десь блищить вогонь.

Срібнорунні хмари