Вірші класиків - українська та світова поезія

Бідне серце віддав на поталу нещадним спрагам
Обернув лютий розум у трактор на ниві слів.
До Тичин та Сосюр я навмисне тверезим варягом
Увійшов в цю добу історичних вітрів і злив.

Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.

А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в

1
Знов на Богдановій дідизні
Історії свистять вітри,
Скрегочуть місяці залізні
Неповторимої пори.

Ще не одно століття йтимеш
Метою перед рухом лав!
…І буде снитись

Вже на єдвабі неба осінь
Гаптує золотом лазур,
Вже воздух диха у знемозі
Передчуттям музики бур.

На вирізьблені крайобрази
З каміння, золота і скла
Журливо-жалібно

Співає сонце: «Слава в вишніх!»
Весняний день в теплі умлів.
Буяє на розквітлих вишнях
Солодке молоко землі.

Знов знаю — сонце сльози витре,
Весна покличе вдалечінь.

Вже все згубив: юнацтва подих,
Ранкові мрії, ніжність врод,
Навік, навік мої клейноди —
Скарби пороків і скорбот.

Не слави шал, не хрест лицарства, —
Це все завіяв вихор

Питаю крізь туман розлук:
Скажи, скажи, яка ж тепер Ти?
Влучив навік монгольський лук,
Чи воскресаєш в тиші смерти?

Так міцно зціплені уста.
Не затріпочуть скорбні брови.

Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?

Чому ж Ви там? І тут хвилясті

І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.

Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро, —

Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі – жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам

Несамовитим криком крови
Роздерлися Твої уста:
Сурмиш у рупор пурпуровий.
Вагітна бурями повстань!

Крізь чорних днів крижану хуґу,
Крізь свист степів, крізь порох трун —

Колись собі мужичок
Читати навчився,
Баньку грошей заплатив
Та й попом зробився.

Ото йому і прийшлось
В церкві щось читати
І «мисліте, ци-аз-ца»
З титлою

Раз набожний архирей
Гумена питає:
«Чи то в тебе всі черці —
Кожний дівку має?»

— Ні, — той каже, — у моїх
Сього не бувало,
Бо для моїх, — каже, — всіх
По дівчині

Дах дюравий, дощ іде,
В коршму затікає.
«Покрив би ти, Мошку, дах!»
Мужик промовляє.
А жид: «Гирсти? крити дах?..
Та як його крити,
Коли тепер дощ іде,
То буде

Бачить мужик у жидка
Невеличкого бичка
Під шклом в образочку.
А цікавий був мужик.
«Що то,— каже,— в вас за бик
Висить на кілочку?»

«А то, — каже: — вір не вір,
А на

Сидить бідне циганя,
Попхинькує стиха.
А сомпляк же то, сомпляк!
Аж замерз, до лиха.

А другеє циганя
Біду потішає:
«Ото, — каже,— наш Роман
Яку дудку має!»

==== 1 ====
Так-то було на Вкраїні
Давньою порою…
Над дорогою могила
Заросла травою;
На могилі хрест високий
Набік похилився,
Під хрестом, як голуб сивий,
Дід

Їден іде мазур
По сім боці річки.
Другий глухий мазур —
По тім боці річки.

Сей того питає:
«Jak sie masz, moj mily?» [2]
А той йому каже:
«Do rzepy chodzilem!»

Одягнувся німець паном.
Та грошей не має.
Ходить, бідний, по Варшаві,
З голоду вмліває.

Ходить, свище. Далі чує —
Десь музики грають,
Німець ближче, поглядає —
Аж

Розгулявся собі німець,
Зачав їсти, пити.
Далі слугу закликає,
Свиню каже вбити.

А свиня лиш поросилась,
Жаль було творіння.
Слуга й каже: «Szkоdа, раnіе!
Во ргоsіе