Вірші класиків - українська та світова поезія

Як iонiйськая колона,
Рожевiє дiвочий снiг,
Ховаючи опуклiсть лона
В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

Єдина! Не ображу зором
Двiйник Мадонни на землi.
Ось пурпуром Цiтери —

Скільки бачили ганьби і чули образ ви,
Як казились навколо вас зрада і гріх,
Та камінням звучать кремезні ваші назви —
Чи Крем’янець, чи Дубно, чи древній Остріг.

Та камінням

Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну

І
Роковане повторення історій —
Цей смертний сон, цей ренесанс лихий.
Знов суходіл задушує в покорі
І згубний вітер зрізує верхи.

А десь дзвенять блакиттю

Відвіку покарано степом
І простір всю силу п’є.
Під смаглявим монгольським лепом
Та проказою — тіло твоє.

І не вирватися, не стерти,
Вгрузлим тулубом не повстать,
І

Вона виростає, як буря, як шквал,
Спадає мечем і пожаром,
Вдаряє кордоном у груди навал,
Нестерпним осліплює чаром.

Вона — як обіймів напруга п’янка,
Як пристрасти хвиля

Ось вечір знов. Заплющує повіки
Безсилий день. І знову, знову сам.
Так треба ніжности, так треба, щоб навіки
Удвох молитися вечірнім небесам.

Вже ніч накреслює прозоро-сині

Крізь заходу іконостас,
З нерукотворним ликом Бога,
Стомились спалені уста
Кричать анатему епохам.

Кривавляться сувої хмар
Повстань червленні орифлями
Й, під тиші

А син питає: як дійти? де шлях?
І просить рисувати все те саме:
Тополі, хату, соняшні поля,
Вітряк понад вишневими садами

І річку, що як стрічка, чи як спів
Пливе в хвилясту

Ще мить тому — весна і цвіт,
Чужинний май в співучім сонці
… І вже щось чорне криє світ,
І де ж ви, друзі, оборонці?

Наївний рух крилатих рук —
Ні, свисту куль не

Не жар ліричних малярій,
Не платонічні очі Музи, —
Скінчився вік ваш, кустарі,
Під рокоти космічних музик!

І над безоднями глибин
Стихії шалом біснуватим —
Єдино

Як завше, дні повиті крепом.
В кімнаті ще зимові сни.
Здається, зовсім і не треба
Цієї пізньої весни.

Ви мовчите. Я п’ю безсило
Міцну отруту самоти.
Життя всі мрії

Наталочці Лівицькій

1

Як перший пелюсток весни —
Ваш променистий лист.
І знов, і знов в казкові сни
Ці дні перелились.

І знов веселий вітер п’є
Цей

1
Яким тинам життя притулиться?
Яка ще стріне чужина?
Ось — тиша. Ніч. Порожня вулиця.
В чужих сузір’ях вишина.

Мовчить асфальт. Я п’яний муками,
Як ніч, тиняюся без

Я ваяю не з воску,
а з міді й каменю.
Г. Сковорода

Крізь легкий дим хмільного ладану
Знов бачу синяву ясну,
І далину, ланами латану,
І несподівану

Побожно буду жати жито
З колоссям вже достиглих слів,
Хоч час зловісним ворожбитом
Ворожить повідь згубних злив.

Хоч чорний вітер дме з півночі,
Хоч небо свариться з-за

Так болісно, так хоро усміхнулись,
Промовили: прощайте. І пішли
В порожній сум передвечірніх улиць,
В прозору сутінь сизої імли.

А я, німий, завмер біля порталу,
Закутаний в

Кривавії зорі світ повідають.
«Слово о полку»

1
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі

1

Малоросам

Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,
Під

Покарано… На наші кров і піт
Прийшла орда. Лишили олтарі ми.
Шукаєм путь в туман незнаних Римів,
Врятовані від варварських копит.

Та в мрії живемо необоримій,
Що прийде час і