Вірші класиків - українська та світова поезія

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш — хвилі б’ють море буремним,
знаєш — тяжко минали роки,

Я від тебе багато чекаю,
двадцять друга ось весно моя,
ти в душі моїй панною граєш,
ти в пісень моїх вникла слова.
Я лишуся надалі поетом,
принесеш ти найкраще мені,

Я пристав до борців, що борнею
несуть славу державі і ріст,
що у похід — за ростом для неї —
конквістадорів взяли девіз.

Я пристав до борців, що не знають
вороття у минуле,

Дорога рідна земле, рівнино,
буйні пашнями й цвітом горби
і ліси, що заораним клином
увійшли у простір голубий.
Дорогі злотні ниви із житом
і біляві між ними стежки,
на

Дуже давно, далечінь невідома,
іскру ти кинула юним серцям,
що хоч назавжди виходили з дому,
волю давали пісням.
Дуже давно тебе знали герої, —
не залякала загравами їх,

За горою зима. Зашуміли таємно
ті соснові ліси на узгір’ї стімкім,
де, було, по ночах ми ходили даремно
і за зіллям шукали своїм.

За горою зима. Там сніги вже біліють,
і

Скільки літ проминуло, мій брате,
що не радість несли, а журбу.
Від дитинства багато я стратив
і багато в дорозі забув.
А прийде лишень рідний Великдень
в цвіті вишень, в

Г. Р.

I
Ти лишилась для мене одною
і зо мною підеш ти в дорозі.
Поки житиму – все із весною
стану серцем на твоїм порозі.
Там, де стежки розбіглись полеві

Блакитний червень обрій підійняв
і широчини розгорнув барвисті, –
в душі дзвенить весняна ще луна
із далів променистих.

Ходім у поле — вже цвітуть жита —
не затоптати те, що

Сміялася і пахла рівнина,
шуміли, гей шуміли нам оріхи,
немов для щастя, наче для потіхи
увечері щодня.

У млі родилась, сходила луна,
а схід в огні то плакав, то багрився,

Відроджується міць стара,
старі спроможності і порив,
в негоді, бурях і вітрах
іде герой в простори.

З долин і гір, з усіх сторін,
на клич один, вогненний поклик
в

I
Зажурилася мати за сином,
що її не послухав, — пішов…
Була осінь, — не сива, а синя:
сонце трави міняло на шовк.

Дала мати, що мала, убогим
на молитву й усердний

По стільки роках, що в юнацьке русло
зливалися з нашого дому,
щоночі ввижається рідне село,
місця дорогі і знайомі.

В просторі й часі не згубились шляхи,
що жевріли запалом

В блакиті, розпустивши крила,
летіли журавлі на південь…
Крильми на плаю гуси били,
а ранками кричали півні.

Імла стелилася на поле
і червоніла неба баня.
Село

Казала нам: підете геть від дому,
розсієтесь, як маки по полях, —
та не згасіть у серці молодому
жадобу, що манила в невідоме,
на вам незнаний шлях.

Несіть, як скарб, її у

Я відбився далеко від вас
і не знаю — чи всі ви здорові, —
та про мене ще пам’ять жива
у розмовах і вашій любові.

Ви пригадуєте ті роки,
що єднали бажанням нас

1
Ясні очі, волосся шовкове,
що ласкавлять ці горді ґруні,
молодице, дівчино мальговин,
звабна феє родючих ланів!

За тобою вмиратимуть хлопці,
а від погляду твого

I
Що ми думали, люба, тоді,
коли вперше зустрілись нам очі? —
(Тямиш: вітер уже шарудів
в павутинні осіннім як клоччі…)

Що бажали сказати собі,
а в душі не знайшлося і

Гори й гори і темні долини,
де так тісно, так тісно, так тісно,
де лиш птах час-від-часу пролине
й заголосить між селами пісня.

Де вівчарська загирена доля,
дроворубів