Вірші класиків - українська та світова поезія

(Ідилія)

Схід… Сірія… Ліван… Тая райська країна, що про неї “Пісня пісень” каже:

Всякі пахощі там дишуть,
Всякі овощі там спіють,
Кардамон зіллявсь із нардом,
Нард

Забрався я на шпиль… Внизу носились хмари…
Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут.
Тут глетчери, зима, а там буяють чари…
Палючий, дивний край!.. Чудовий райський кут!

Леліється

(Уривки з ліричного роману одного бідолашного дегенерата)

Сірійські згадки

Посвята Вс. Хв. Міллерові

Не раз було: у Сирії далекій
Здобуду

Горді пальми. Думні лаври…
Маніячливий кипарис.
Океан тропічних квітів…
Ще й цвіте цитринний ліс…

Я хитнувсь, бо наче впився
З аромату тих квіток.
Аж погляну: коло

(Уривки із щоденника)

Князеві Олександрові Гагаріну і його жінці Марії на спомин про наше двохлітнє приятелювання в Бейруті.

I

Ох арабські фоліанти!
Вже

I
Серце, серце! не нудися!
Вже ж не вік пора смутна:
Що зима забрала в тебе,
То віддасть нова весна.

Скільки гарного ще в світі!
Подивися без журби.
Все і все любить

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од

Де Крим за горами,
Де сонечко сяє,
Ой, там моя мила
Голубка літає.

Закрилась від мене
Небом і землею,
А я сам зостався
Навік сиротою.

Цілий день не їм

Ходе хвиля по Осколу,
Аж на берег скаче;
Ходе голуб по берегу,
По голубці плаче.

Хвиля вдариться об берег –
Берег зеленіє;
Як загуде сизий голуб –
Так аж серце

Як в сумерки вечірній дзвін
Під темний вечір сумно дзвоне,
Як з вітром в полі плаче він,
А у діброві тяжко стогне,
Тоді душа моя болить,
Від смути плачу по невірній,
А

Чи бачив хто слов’янську дівчину?
Чи чув коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину?
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі,
Чи лучилось чувать пісні

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,
Як вітер осінній в діброві заплаче,
Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,
Від думки, від горя у поле плетешся?
Хіба ж ти, козаче, із вітром

Туди мої очі, туди моя думка,
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка;
Од раннього ранку до пізньої ночі
Я плачу без тебе і виплакав очі;
А ти мого горя не чуєш й не знаєш!
Ой, як

Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!
В лузі не гудіте!
Моє горе лягло спати,
Так не побудіте.

Ох, заснуло воно в серці,
Як в норі гадюка;
Наче легше мені стало,
Наче менше

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеко і глибоко.
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.
І тьохка серце у мене,
А в очах темно, темно,

Тебе не стане в сих місцях,
Для мене радості не стане;
І світ померкне ув очах,
А горе камнем в серці ляже.
Коли б ти знала, що терплю,
Яку несу на серці муку,
Як ізгадаю

Ось-ось Слов’янськ! Моя родина!
Забилось серденько в грудях,
Пригнулись до землі коліна,
А очі плавають в сльозах!
Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,
Як вітер осінній в діброві заплаче,
Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,
Від думки, від горя у поле плетешся?
Хіба ж ти, козаче, із вітром

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.
Тону так глибоко, як камінь той в морі,
Ні! так