Вірші класиків - українська та світова поезія

I
Поганьблена земля — гуляло тутки зло,
на зло прийшло криваве літо й осінь.
Стурбовано задивлене село
в сліди того, що вчора відбулося:

Палали обрії, тряслись шляхи,
і

I
Тебе бачу, красуне препишна,
бо не скритись від мене тобі,
ти в гаях цих поблідло-затишних
і на ватрах, що ген на горбі.

Ти на лицях дівчат соромливих,
що затужать за

І обрій танув над просторами,
і вітер у лице палив,
а степ манив, степ незаораний —
манив, манив…

І бурі потрясали горами,
і грім за громом невгавав,
а степ яснів,

Тим, що у запалі, в вічнім горінні,
в спразі живій, незбагнутій віками,
склали життя на престіл України,
ставлю свій пам’ятник-камінь.

Ставлю, увінчаний перлами серця:
квітом

Шуміли дерева і блідли поля,
і сумно ставало в безлюдді.
Казали: в пору цю хтось лісом гуля,
самотником з піснею блудить.

Збирає квітки, що спалили вітри,
травою окрашує

Чи ви чули пісні рубачів,
чи ви знаєте жаль дроворубів? —
Їх для себе затаєний спів,
їх жалі розцвітають на зрубі…

Гонять хмари осінні вітри
і хуртовина плаче зимою,
і

1
Поля, поля, і ниви, ниви, ниви,
лиш де-не-де будь потік чи верба.
Тумани зрання відпливають сиві,
а з ними клопіт ночі і журба:

— Щоб ізорать, засіяти і вижать,
а серце

I
Памятаю: я стрівся з весіллям,
в шумах вітру з весіллям бучним.
Ішло пишне, як осінь наспіла.
вигравало селищем старим.

Хтілось плисти в відчинений простір,
на

(Романтика)

Мої будні п’яніли від долі
у розмаю, в весільних вінках,
там, де простір ширяє на доли,
там, де вигнулась рідна ріка.
На мілинах до сонця вгрівались,

К. Б.

Як прийде та весна, що давно вже
загорілась у наших серцях,
на розпутті зійдемося, може,
та не ступите ви на мій шлях.

Перед нами, як завжди, дороги
у

Скільки зелені в парку і тиші,
скільки щастя в застиглих обличчях. –
Коли вітер кущем заколише,
то здається — мій ліс мене кличе.

Коли бачу, що в сріблі фонтани
та краса, що

Провесна. Озеро. Лебеді пишні.
Білі два лебеді – гордість моя.
Промінь з-за хмар нарожевілих блиснув
в хвилях забутих в гаях.

Хвилі зелені! Я бачив вас часто,
тихими завжди,

Простір гірський мене легкістю вабив,
а степовий розпинав мої груди.
Кожному з нас, що підляг його звабі,
він озолочував трудень.

Кожному з нас, що від берега тиші
виплив у

Як падала на річку ніч зрадлива
крізь боязливе листя тихих верб,
як в житі гомонів останній серп
і цілувала колоски тьма сива. –
тоді я припадав чолом до хвилі
із каменя і

Тут вітер, самота та спокій
та неозора просторінь,
а в далечинах горді кроки
твердих господарів, як рінь.
Ті кроки глушать степ зелений,
тривожать гнівом самоту;
тому вони

Мукачів! — в книгу загорнулась
забута слава й міць твоя,
а те, що бачив, — не забулось, —
все в думці віджива:

театр і кіно, скрипка й танок,
торговля — щастя одиниць.

Розлогі ниви, рідні ораниці,
похмурі села й біля них вітри,
болючий усміх у діток на лицях
і давній жаль у серці, жаль старий.

Тривожні згуки дзвонів на дзвіницях,
а в полі

Де Чорногора й Піп Іван,
де шуми пралісів Говерлі,
щоночі там співають кант
за тими, що померли.

Співають дерева шумні,
співа срібляна Тиса —
за упокій, і новий гнів

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш – хвилі б’ють морем буремним,
знаєш – тяжко минали роки,

(Із листу до тієї людини, яку недужий поет вважав за рідного батька)

I

Дивувалась зима,
Чом се тають сніги,
Чом леди присли всі
На широкій ріці.
Ів.