Вірші класиків - українська та світова поезія

Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив…

А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою

Надходить дощ. Шумлять бліді берези…
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно…
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!

Тікає день. Скриплять вози на греблі…
Під

Пропало сіно! Тільки покосили,
А дощ його й прибрати не дає!
Вже третій день ллє з усієї сили,
А особливо на моє!

В долинці саме. Їжте, коненята!
Журюсь, лежу, й книжок

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
Зблід
Обрій…

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна

На поле вийшов – зомлів:
Колос від колосу – чверть!
Висохло серце землі,
Кров’ю наповнене вщерть!

Кинув безсиле – агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого

Долі моєї ціна –
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце, – на!
– Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
– Сили!

А

Критики, навчаючи поета,
Залюбки розводяться про те,
Як писати мусить він, щоб Лета
Років з п’ять проміння золоте
На труні у нього не змивала;

Та чомусь історія не

Де забарився ти, вечоре милий?
Очі в журі за тобою,
Груди без тебе спочити не вміли,
Думи юрбою…

Кожна з них ятрить негоїсті рани, –
Тільки в мені себе вилий!
…Де

Мудрість мудрих… За гріх який
Марність всю її мушу знати?
О, проклята звичка руки
Сторінку перегортати!

Може, й справді вся правда – мить,
Мертві факти й безсмертні міти…

Минувшину вивчавши, зрозумів
Красу подій, що сталися допіру.
Історіє! з твоїх важких томів
Крізь давнини завісу димно-сіру
Майбутнє дивиться.
Поете, припади
До джерела

Сіра мжичка за вікнами. Ніч. Кімната.
І сьогодні таке, як вчора…
Перегортаю Рабіндраната
Тагора.

Крізь щілини віконниці ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, –
На

Я знов на хуторі. Шовковий шум гаїв
Приспав усе надворі і в господі…
Навіть здається, що думки твої
Додумано, – і віршувати годі!

Хіба одну в старенький свій альбом
Вписати

По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче…
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.

І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,

Четвертий день гарячий суховій
Дзвенить піском у помутнілі шиби, –
Нудьгуй! Нудьгуй… І вже руці моїй
Перегорнуть сторінку праця ніби…

З кутка в куток тиняюся всі дні,
І весь

В гімназії, де я кінчав науку,
Один довговолосий гімназист
До віршів так – з нудьги – наважив руку
(За форму дбаючи та нехтуючи зміст),

Що довго я, за римами у тузі,
На нього

Немає сумніву: мені щораз нудніше
У товаристві друзів-юнаків;
Їх дотепи могли б звучати тихше
І навіть теми бути не такі…

Та в той же час кортить мене додому
З поважних бесід

Напишеш, рвеш… І пишеш знову!
І знов не так… І знов не те…
Аж доки слів цвілу полову
Утома з пам’яті змете!

І затремтять в куточках губи…
А істина ж така нудна:
Усі

Їх меншає – я знаю тільки двох –
Аматорів, кому цікаво й досі,
Чим і коли уславивсь Архілох,
Кого Алкей уславив на Лесбосі…

Такі наївні, втішні диваки,
Арбітри метру й

Мудрості не вивчитись чужої, —
Треба помилятися самим.
…Скільки слів лишилося від Трої,
Що забрав собі на оди Рим?

А проте вчитайся в кожну кому,—
Всякий промовлятиме

Яка нудьга мережити рядки…
Дарма що жар думок у них розлитий!..
Поетів дар (як всі дари, гіркий) –
Всю недоцільність віршів розуміти.

Візьмись вогнем – і раптом