Вірші класиків - українська та світова поезія

Де забарився ти, вечоре милий?
Очі в журі за тобою,
Груди без тебе спочити не вміли,
Думи юрбою…

Кожна з них ятрить негоїсті рани, –
Тільки в мені себе вилий!
…Де

Мудрість мудрих… За гріх який
Марність всю її мушу знати?
О, проклята звичка руки
Сторінку перегортати!

Може, й справді вся правда – мить,
Мертві факти й безсмертні міти…

Минувшину вивчавши, зрозумів
Красу подій, що сталися допіру.
Історіє! з твоїх важких томів
Крізь давнини завісу димно-сіру
Майбутнє дивиться.
Поете, припади
До джерела

Сіра мжичка за вікнами. Ніч. Кімната.
І сьогодні таке, як вчора…
Перегортаю Рабіндраната
Тагора.

Крізь щілини віконниці ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, –
На

Я знов на хуторі. Шовковий шум гаїв
Приспав усе надворі і в господі…
Навіть здається, що думки твої
Додумано, – і віршувати годі!

Хіба одну в старенький свій альбом
Вписати

По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче…
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.

І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,

Синє море обгорнули тумани,
В синім морі ані хвилі, ні луни…
Тільки тиша… Мертва тиша і туман,
Повні тіней, небезпеки і оман…

Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що

Ракетою піднісся і упав,
Широким ревом прокотивсь додолу
Гудок останній. Рушив пароплав,
Кормою повертаючись до молу.

П’ять-шість хвилин шамкої метушні,
Гарячий вибух рухів,

Це закон: замруть червоножили, –
Розірветься рівна низка днів;
Проведуть до тихої могили
Кілька душ знайомих і рідні.

Хтось покине славу і достатки,
Хтось сухоти дітям і

Є острови, яких нема й на мапі,
Країни є, не знані дотепер…
Ще можна дні свої віддать канапі, –
Жив-проживав такий-то і помер…

А є й такі, що до нудного скону
Не розуміють,

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…

Не заблукають з хуторів лелеки, –
Хіба що

Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати, –
Дві морозом знівечені айстрі
Ти з садка принесла до кімнати…

І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку

Вчора над містом летіли гуси.
Над камінним містом, вночі…
Стиснути серце мусив, —
Мовчи, безглузде, мовчи!

Досить усяких і мрій, і болів…
Адже знають про все книжки.

Дівчинку здибав колись маленьку
Там, де землю Дніпром розколото:
Вибирала з води у жменьку
Синє золото…

І таке тоді небо було безкрає.
Поможи мені, дядю, трошки!..
…А в

Де ви тепер, давно змужнілі,
Товариші юнацьких літ, –
Хто з вас почує цей привіт,
Хто спить, забутий, у могилі?

Як перші павутинки білі
У чуб почне вплітати час,
Так

Від берегів дзвінкої Брамапутри
До Інду тихого й на північ, де Пенджаб,
Ніхто не скаже просто Зороаб,
Але побожно: Зороаб Премудрий.

Він був мудрець всім мудрецям на диво,

Косивши дядько на узліссі жито,
Об жовтий череп косу зазубив…
Кого й за віщо тут було забито,
Хто і для кого вік свій загубив,
Йому байдуже…
Тут, на місці бою,
Таке

За давнини якийсь дикун незнаний,
Жрець і мисливець, воїн і поет,
Колись зробив собі з копитця лани
Від мар нічних надійний амулет.

Коли різьбив невправною рукою
Уламок

Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила.
Все буйніший вітер верховий…
…Не одна, мабуть, сьогодні мила
Цілу ніч не склонить голови…

Не одна над море вийде мати,
Материнську долю

Туман стіною. Часом загуде
Лютіше вітер, змиє коням гриви, –
Тоді кільце намітиться руде
Там, де пурнуло сонце в морок сивий…

І знову мжичить. Важчає сіряк,
У сон схиляє