Вірші класиків - українська та світова поезія

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв –
Від Дніпра,
Від Ільменю,
Від нас!
Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись

Проминуть по днях десятиріччя,
Прийде радість інших поколінь,–
Але завжди
раз
на рік
обличчя
Обгортатиме глибока тінь!

Пам’ятатимуть дорослі й діти,
Хто в цей час

Селянине!
Твоя рука –
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник – полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,

Селянине на вільній ниві!
Восени
Пригадай, як пішли у гніві
По майбутнє твої сини!
Драні… Темні… Голодні… Босі…
Сорочки зчервонила кров.
А дивись –
Півземлі і досі

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі –
О, єдиний! –
Тобі,
Що червоним у

Очі заплющу – Рур.
Сотні думок докупи.
Мур,
Біля муру –
Трупи!

Просто,
Ой, просто так,
Ніби петля на шиї!
Знову хижацький фрак
Серце у блузи

Ні словечка йому не сказав старий,
Мовчки вивів коня за ворота.
Потихеньку осіння лилася згори
На степи позолота.

А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов весь

Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба слів. Не треба болю.
– Іншим дні прозорі, тихі, гарні.

Скінчено. Записано. І крапка.
– Спочивайте,

Де коноплі були, – батарея.
За клунями – чати.
Може, «Портрет Доріана Грея»
Почитати?

О, майбутнє моє! Для тебе! –
Тисячі слів подужав! –
Нащо ж в’їлись до самого серця

Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, – краса і сила!

От ликующих, праздно болтающих,
Обагряющих руки в крови
Уведи меня в стан погибающих
За великое дело любви.

М. Некрасов

Марусі Юрковій присвячую

По

Вона зійшла до моря. Хто вона —
Навіть самій їй байдуже віднині…
…Хіба ж не всі ми – єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух, — і ось під ноги ліг
Прозорий

Папірос кому! Папіроси!
Шльоп! ляп! по калюжі… Коробок у руках.
Це ж хто не зовсім босий, –
На візниках!

Саме отут на розі
Перша упала за волю кров…
Припасайте по змозі

Розпочинає дні гудок о шостій,
Коли роси ще вітер не допив,
А там, вгорі, такі ясні і прості,
Пливуть рожеві зграї голубів…

Ще пішоходи холодком укриті, –
На передмісті десь

Торгуємо усім, чим тільки можна, –
Словами, дровами, життям, сукном…
Та на аршин лягла рука не кожна,
– Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам – від мрій утома,

Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі…
Та від минулого тільки шкільний Горацій,
А про майбутнє – кілька тисяч слів.

Колись наважуся –

Попоїм, посплю… Щасливий ніби.
Роздобув собі штани нові!
Тільки очі так немов у риби
Та на в’язах мулько голові.

Дотягнусь, пурну – і буде тихо!
Мудреці!
Через віщо

Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв…
Хто у сквері під цей газон
Ґрунт угноїв?

Певне, мріяв: ось прийде час…
Рости, травко зелена!
Що ж! Шинелька його