Вірші класиків - українська та світова поезія

В. Підмогильному

Стала ніч над горами. Затока
В безгомінні сірім пригаса…
Лиш одна зоря, бліда й висока,
Маревні вказує небеса…

Час спокою… а душа в

Тепер на півночі горять сніги…
Стрункі на півночі біжать олені…
І знак північної снаги,
Високі заграви студені
Сліпучо міняться…

Повій
В остиле серце, Аквілоне! —
Я

Дві паралелі, два меридіяни —
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний
Замкнувся світ. Тут — Тигр, Єфрат і Рай.

Настане час, — і ти обрящеш

Під вітром вгинаючи лінії прості,
Повис нерухомий за вікнами дощ…
Кімната… який необмежний простір!
Квадрати паркету — яких іще площ?…

Вдивися в цю сутінь, навколо

Стережися неба нічного!
Порожнечі його німій
Мало зору твого, і много —
Якщо душу відкриєш їй!

Зачарує. Приспить. Зруйнує.
Звідки?… Нащо?… Навік… Кудись…
…І м’ятеться,

Линяють фарби… Нишкнуть голоси…
І душі тихнуть… Зрозумій. Не ремствуй.
І тишу цю в собі носи
Як дар і величі й нікчемству.
Живи і далі лежнем чи в труді.
Ніяк не йди, чи в

Вірш до оповідання В. Підмогильного «Третя революція»

Гей, батьку мій, степе широкий!
А поговорю я ще з тобою…
Бо молодії ж мої бідні роки
Та пішли за водою…
Ой ви,

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв –
Від Дніпра,
Від Ільменю,
Від нас!
Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись

Проминуть по днях десятиріччя,
Прийде радість інших поколінь,–
Але завжди
раз
на рік
обличчя
Обгортатиме глибока тінь!

Пам’ятатимуть дорослі й діти,
Хто в цей час

Селянине!
Твоя рука –
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник – полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,

Селянине на вільній ниві!
Восени
Пригадай, як пішли у гніві
По майбутнє твої сини!
Драні… Темні… Голодні… Босі…
Сорочки зчервонила кров.
А дивись –
Півземлі і досі

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі –
О, єдиний! –
Тобі,
Що червоним у

Очі заплющу – Рур.
Сотні думок докупи.
Мур,
Біля муру –
Трупи!

Просто,
Ой, просто так,
Ніби петля на шиї!
Знову хижацький фрак
Серце у блузи

Я вас, Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами

Уночі його вели на розстріл.
Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.
На неголенім обличчі гострі
Волоски…

Віддалік, немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки

Я – як і всі. І штани з полотна…
І серце моє наган…
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!

От! І не треба ніяких слів! –
За мовчанням вщерть зголоднів.
Зійде колись

Для вас, історики майбутні,
Наш біль – рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,
Що в них росила землю кров!

Я знаю:
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля —
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.

Я знаю! І буде так:
Пшеницями зійде кров,
І пізнають, яка на

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір…
— Тягарем минулі віки
На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
Чуло серце тебе

Коли надійдуть втома і зневір’я,
В його портрет вдивляюся тоді, –
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.

Такий спокійний дивиться він з рами.
О, це за