Вірші класиків - українська та світова поезія

Знесилений, німий, бездушний майже
Я впав тобі до ніг… Збагни — і тям.
Ти переміг. Ти подолав. Так дай же
Уславити поразку небуттям!

Рази мене, одчаю мій! — Будь чесний!
Ти ж

Фрідріху, чим не Орфей ти?
Клякнуть навколо ж усі,
Скоро візьмешся до флейти
Смерком у Сан-Сусі…

Ніжне яке піяно!
Раз-два-три… раз-два-раз..
Вищим натурам лиш дано

В листопаді, місяці тихім,
Елоїза прияла мир, —
Абелярове мертве тіло
Наближалось під Параклет.

Довершився подвиг любови,
Що кохання перебула…
— О, возлюблений! Серцем

Подолано упертість Ізабелли,
Довершено змагання многих літ, —
І от Колюмб виводить каравели
Здійснити мрію і створити міт.

Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі
Незнаних вод то

Ходить… все ходить… Забувшись. Забутий.
Рипить під ногами настіл жорстви…
Принце, вам нудно! Вагаєтесь ви, —
Буть чи не бути?

Господи-Боже! Которий вік!?
Принце, повірте

На широкім ведеться світі:
Пожадане щастя — ген-ген!
…Так прийшов на щасливі Таїті
Нещасливий Ґоґен.

Ось він світ, що душа жадала —
Споконвічний простоти край!
…Вістрям

Перегорни дві-три сторінки в ґіді —
Зникає море, і думкам устріть,
Немов огнем розтопленої міді,
На заході пустеля майорить…

Там царство Сетове. Не важся далі
Ти,

В. Підмогильному

Стала ніч над горами. Затока
В безгомінні сірім пригаса…
Лиш одна зоря, бліда й висока,
Маревні вказує небеса…

Час спокою… а душа в

Тепер на півночі горять сніги…
Стрункі на півночі біжать олені…
І знак північної снаги,
Високі заграви студені
Сліпучо міняться…

Повій
В остиле серце, Аквілоне! —
Я

Дві паралелі, два меридіяни —
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний
Замкнувся світ. Тут — Тигр, Єфрат і Рай.

Настане час, — і ти обрящеш

Під вітром вгинаючи лінії прості,
Повис нерухомий за вікнами дощ…
Кімната… який необмежний простір!
Квадрати паркету — яких іще площ?…

Вдивися в цю сутінь, навколо

Стережися неба нічного!
Порожнечі його німій
Мало зору твого, і много —
Якщо душу відкриєш їй!

Зачарує. Приспить. Зруйнує.
Звідки?… Нащо?… Навік… Кудись…
…І м’ятеться,

Линяють фарби… Нишкнуть голоси…
І душі тихнуть… Зрозумій. Не ремствуй.
І тишу цю в собі носи
Як дар і величі й нікчемству.
Живи і далі лежнем чи в труді.
Ніяк не йди, чи в

Там, унизу, і море, і сади,
А тут, на скелі, тільки камінь голий…
Кора землі затверднула відколи,
Може, ніхто не заблукав сюди!

Благоговій! Сядь нишком — і сиди!
Бо зайвий

Зціпив зуби. Блідий-блідий!
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину — йди!
— Вас чимало!

Сухо чмихнув старий наган
(Перша нота нової гами…).
Надвечірній лягав

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш — за яких!

Дуже просто. Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
—

Прекрасен світ вночі.
Безформний. Безвиразний. Смерті ложе.
…Мовчи й мовчи!
Хто й що сказати може?

Всю порожнечу потойбічних сфер,
Ввесь безмір світотвору невеличкий,
Хіба

Блакитний безум! Море підо мною
І небеса — куди не подивись!
І вже душа не хоче буть земною,
Закохана у несказанну вись!

Злітай, душе! І, мов нове світило,
Осяй глибини і

У кипінь хвиль занурюючи носа,
Фелюка рветься з якоря. Пора! —
І раптом спів похмільного матроса
На сірій шкуні поруч; дітвора,

Що, попускавши з молу ноженята,
Бичків

Морський орел, шугаючи все вище,
З очей зникає. Море й самота
Ідуть на нас. Усе лютіше свище
Холодна бора. Пінява й крута

Вирує хвиля. Падаючи скісно,
Вона кренить розхитаний