Вірші класиків - українська та світова поезія

…І ось я ляжу, – родючий гній, –
На скривавлений переліг…
– Благослови єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита!
А на кожному колосі – мука

Цвітуть думки, а на слова скупіше…
Я знаю сам, – росту. Міняю лист.
…Нехай, кому не ліньки, пише,
Що от, мовляв, запеклий песиміст…

Я ж почуваю так: скажу – бо мушу! –
Хоч

Суди мене судом своїм суворим,
Сучаснику! – Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки й вагання,
І пізній сум, і радість передчасну, –
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки

I

Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього

За мотивами української народної казки “Кривенька качечка”

І

Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба…

(Ні, не так!)

Був дід Монька,
Мався він

Даремно шукаю розради
Під сінню твоєю, природо!
Твої голоси невмирущі —
І шум молодої діброви,
І степу ранкового шепіт,
І гуркіт правічного моря —
Уже не здолають, як

Знесилений, німий, бездушний майже
Я впав тобі до ніг… Збагни — і тям.
Ти переміг. Ти подолав. Так дай же
Уславити поразку небуттям!

Рази мене, одчаю мій! — Будь чесний!
Ти ж

Фрідріху, чим не Орфей ти?
Клякнуть навколо ж усі,
Скоро візьмешся до флейти
Смерком у Сан-Сусі…

Ніжне яке піяно!
Раз-два-три… раз-два-раз..
Вищим натурам лиш дано

В листопаді, місяці тихім,
Елоїза прияла мир, —
Абелярове мертве тіло
Наближалось під Параклет.

Довершився подвиг любови,
Що кохання перебула…
— О, возлюблений! Серцем

Подолано упертість Ізабелли,
Довершено змагання многих літ, —
І от Колюмб виводить каравели
Здійснити мрію і створити міт.

Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі
Незнаних вод то

Ходить… все ходить… Забувшись. Забутий.
Рипить під ногами настіл жорстви…
Принце, вам нудно! Вагаєтесь ви, —
Буть чи не бути?

Господи-Боже! Которий вік!?
Принце, повірте

На широкім ведеться світі:
Пожадане щастя — ген-ген!
…Так прийшов на щасливі Таїті
Нещасливий Ґоґен.

Ось він світ, що душа жадала —
Споконвічний простоти край!
…Вістрям

Щасливого дня, проминувши атоли,
Я став на найдальшім з усіх островів,
І древній дикун, шоколядний і голий,
Мене на узліссі священнім зустрів…

І довго ми йшли з ним, все вище,

Вечоріє. Мла стає на морі…
Тихше б’ється хвиля в береги…
Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі,
Ще чутніша тиша навкруги.

О, провіснице німої ночі,
В присмерковій явлена

Що менше слів, то висловитись легше.
Горни, поете, їх замети цілі!
Гасай у колесі своєму, векше…
Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!

Що висловиш? Чужої голови
Про

Мишвою, тліном і сновійним чимось
Тхне в цих обдертих стінах… Час настав —
І от палац зруйновано. Учімось,
Як будувати!

Із вікна на став
Препишний вигляд… Сядь на

Тут пишний храм стояв колись, а нині
Серед піском занесених руїн,
Старе шатро нап’явши, бедуїн
Куняє в спеку… Хмар високих тіні
Пісок мережать…

Ні дерев, ні

Сірі вулиці… Тихі кури…
(Впорядкуй згадки, впорядкуй!)
Візник, бородань похмурий,
Куняє на передку…

Ось і він (як з повісти взятий!)
З мезоніном домок в садку…
Любистку

Душе моя! Ти знов стоїш на грані…
А далі — мандрів мариво бліде…
…А де ж твій затишок? Віконні де герані?
Сон пообідній де?

Зваж! Не хапайсь! Збагни найбільшу міру
Утоми й