Вірші класиків - українська та світова поезія

Так тихо довкола, так пусто, так сумно,
За хмарами сонце дрімає.
Осінній день наче поклався у трумно,
А похорон вітер справляє.

Так тихо довкола, аж серце гаряче
Холоне від

Субота. Вечір. Череда остання
Скотилася з зеленого узгір’я,
Мов з виднокруга сива хмарка рання.
Останній віз доїхав до подвір’я —
Роботі край. Ще тільки дим снується,
Мов

Стара дитина. Так, стара дитина,
Хоч молодим мені вже ввік не бути.
Життя минуло, мов одна хвилина,
Вечірній дзвін вже за горою чути.

На виднокруг кладуться фіолети
І

Сталося, що мало бути.
Ще весільні співи чути
В твоїм домі,
А ти рада би вже знати,
Де будемо ся стрічати
Як знайомі.

Видиш той блакит над нами?
Там світи йдуть за

Сумне осіннє сіре пополудне
Нагадує мені одну хвилину
З давно минулих молодечих літ…

На небі хмари висіли ліниві,
Ліси, повиті тугою, дрімали,
Цвинтар у мряці під горою

Сонце гасне. З його ясного ока
По полях широких, по діброві
Струї світла ллються пурпурові,
Як з глибокої рани посока.

Небо млою заходить, дрімає.
Пусто й тихо довкола. Аж з

Хмари ці, такі безформні,
Вечір цей, безбарвно світлий
Все неначе мляві тіні
В безгомінній порожнечі…

Тихне голос… В’януть рухи…
Сядь і сни, згорнувши руки…
Ах, які

…І ось я ляжу, – родючий гній, –
На скривавлений переліг…
– Благослови єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита!
А на кожному колосі – мука

Цвітуть думки, а на слова скупіше…
Я знаю сам, – росту. Міняю лист.
…Нехай, кому не ліньки, пише,
Що от, мовляв, запеклий песиміст…

Я ж почуваю так: скажу – бо мушу! –
Хоч

Суди мене судом своїм суворим,
Сучаснику! – Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки й вагання,
І пізній сум, і радість передчасну, –
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки

I

Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього

За мотивами української народної казки “Кривенька качечка”

І

Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба…

(Ні, не так!)

Був дід Монька,
Мався він

Розжалобилася душа
У смутках непомірних,
Що збулась радості життя,
І що опущена, сама
Йде по полях безмірних.

Йде в пізню осінь. Сніг паде
І в сірій грязі тає.
Ні

Обутріло. В неяснім сірім світлі
Твоє обличчя дивне і чуже…
Цей профіль ніжний, щоки ці поблідлі –
Твої невже?

Гаряча пристрасть, втома й сон глибокий, —
Вони мов стерли з

Знов за вікном осіння тиха мжичка…
Знов у палаті сірий смерк розквіт…
Нудьгуй, нудьгуй… Розвага невеличка —
Задавнений плеврит!

Замкнувся світ в малім і тіснім колі, —
Хоч як

Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади…
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди!

Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий!
Що

Порожній берег моря… Вал шумкий,
Спадаючи, гуркоче рінню стиха…
Слідом за ним спадають і думки…
Це — втіха.

…Ой море, море! Шуме голубий!
Як мало треба, як багато

Одноманітно і звичайно
Кінчалось літо. Рад не рад —
Що це міняє? Зустрічай-но
Переходовий листопад!

І горблячи відвиклу спину
В обіймах теплого пальта,
Нудливий запах

Ваш такий наївний погляд
І широкий сукні викот
Так настроїли поета
На високий лад ліричний,

Що я міг би дуже довго
(І півголосом, звичайно)
Говорити про велику
Душ