Вірші класиків - українська та світова поезія

Останній птах в вирій летить,
Остання квітка в’яне,
Листками вітер шелестить,
Немов говорить: цить, ах, цить!
Тепер спокій настане.

Що процвітало навесні,
Гарячим літом

Малюнок

Надбігла хмара чорна і закрила
Останній клапоть неба. Ніч і тьма,
Як птиця хижа, чорнокрила,
На землю каменем лягла.

І не доглянеш, де хлів, а де хата,

О, стріхи мої низькі,
О, гори мої сині,
Які ви серцю близькі,
Я чую вас щолиш нині!

Я щолиш нині бачу
В чужім далекім краю,
Коли за вами плачу,
Коли про вас

Висока сіра скеля,
Така стара, як світ,
Під нею зимна хвиля
Сполокує граніт.

Над нею небо синє,
Отари білих хмар,
І місяць небом лине,
І ніч — як чарів

Ні! Я не лізу на котурни,
На пальцях в небо не здіймаюсь,
Не роблю з свого серця урни,
Огнем бенгальським не займаюсь.

Я не дивлюсь на світ звисока,
Брудною не горджу

Недомовленеє слово,
Недоспіваная пісне!
Чи почнетеся нанóво,
Чи від жалю струна трісне?

Безнадійні сподівання,
Бездорожнії дороги,
Безнастанне мандрування
Крізь

Така чудова нічка,
Неначе сон о раю.
Чи єсть що краще в світі —
Єй-богу, я не знаю!

Хотілось би вселенну
До серця пригорнути,
Що гарне — пам’ятати,
А що лихе —

Так тихо довкола, так пусто, так сумно,
За хмарами сонце дрімає.
Осінній день наче поклався у трумно,
А похорон вітер справляє.

Так тихо довкола, аж серце гаряче
Холоне від

Субота. Вечір. Череда остання
Скотилася з зеленого узгір’я,
Мов з виднокруга сива хмарка рання.
Останній віз доїхав до подвір’я —
Роботі край. Ще тільки дим снується,
Мов

Стара дитина. Так, стара дитина,
Хоч молодим мені вже ввік не бути.
Життя минуло, мов одна хвилина,
Вечірній дзвін вже за горою чути.

На виднокруг кладуться фіолети
І

Сталося, що мало бути.
Ще весільні співи чути
В твоїм домі,
А ти рада би вже знати,
Де будемо ся стрічати
Як знайомі.

Видиш той блакит над нами?
Там світи йдуть за

Сумне осіннє сіре пополудне
Нагадує мені одну хвилину
З давно минулих молодечих літ…

На небі хмари висіли ліниві,
Ліси, повиті тугою, дрімали,
Цвинтар у мряці під горою

Сонце гасне. З його ясного ока
По полях широких, по діброві
Струї світла ллються пурпурові,
Як з глибокої рани посока.

Небо млою заходить, дрімає.
Пусто й тихо довкола. Аж з

Соловію малий,
Перестань щебетати!
Бо не годен я в хаті своїй
Від твого співу спати.

Бо твій спів голосний,
Це твоє щебетання
Розбудило минулі часи
І забуте

Часом на проході в городі,
Де рожі цвітуть і лілеї,
Або у тінистій алеї,
В вечірній літній прохолоді
Помежи чужою юрбою
На хвилю стрінуся з тобою.

Присяг би, що бачу ті

Цить! То не хвиля шумить,
Не ріка котить срібні хрусталі.
То невпинно пливуть
У невідому путь
Людські сльози, терпіння, печалі.

Море пожовклого листя,
Повінь зів’ялих квіток.
Бачу — а може, лиш сниться —
Тихий цвинтарний куток.
В мряці сіріє могила,
Хрест на могилі скрипить.
Біля хреста — моя

«Гей, керманичу! Чи бачиш
Той похилий хрест на кручі
І тоті над ним берези,
Трепетливі і плакучі?

Глянь! Шовкові довгі коси
З волею вітрів пустили,
Як

Ходить вітер очеретом,
На листку осоки грає,
То на березі присяде,
То на бистру річку впаде,
То зніметься і над гаєм
Полетить вірлиним летом.

А по небі нічка

Тішся цвітом, що розцвівся,
Тішся кожним днем погоди,
Парубком, що залюбився
І, мов королевич, ходить,
Дівчиною, що зарання
Чаром впилася кохання,
Кожним, кожним личком